“Моє золото на небесах, а не на землі”
Преподобномученик Макарій Канівський
В житті людей Господь часто попускає ті чи інші скорботи задля випробовування їхньої віри. Однак по Своєму великому милосердю та любові, Він ніколи не залишає людей напризволяще навіть у найважчі моменти. У такі хвилини Господь дає вірну людину, світоча, який вказує правильний шлях. Сьогодні християни вшановують пам’ять преподобномученика Макарія Канівського, який подвизався та прийняв мученицьку смерть у XVII столітті. Ніби світильник, він горів перед лицем Господнім, і світло його праведного життя розганяло темряву безвір’я та хаосу.
Преподобний Макарій народився в Овручі (нині Житомирська обл.) в благочестивій православній сім’ї Токаревських (за даними одного з Волинських передань – Токарських). Проте дата його народження невідома. Скоріше за все це було перше десятиліття XVII століття.
З раннього віку батьки виховали його в страху Божому та любові до храму і молитви. Він часто полишав батьківську оселю та йшов на послух до людей духовних, щоб навчатися в них життю благочестивому. А невдовзі настав той час, коли юний подвижник, назавжди покинувши батьківський дім, прийшов до Овруцького монастиря Успіння Пресвятої Богородиці. Ця обитель належала до найдавніших на Православній Волині. Послушник монастиря через деякий час приймає чернечий постриг з іменем Макарія, що на грецькій мові означає “блаженний”.
Старанно вивчаючи догмати православної віри, Макарій досить швидко пройшов всі стадії чернечого послуху. Улюбленим заняттям для нього було читання творів святих отців, а особливо святителя Іоана Золотоустого. Про це свідчила книга з власноручним підписом преподобного Макарія, що зберігалася в переяславському соборі ще у ХІХ столітті.
У 1625 році чернець Макарій був переведений в Куп’ятицький Пінський монастир і там же єпископом Лазарем (Барановичем) був рукопокладений спочатку в ієродиякона, а потім в ієромонаха. В цьому сані Макарій виконував обов’язки настоятеля Кам’янецького Воскресенського монастиря, а потім управляв уже згаданим Куп’ятицьким монастирем. Десь після 1657 року архієпископ Лазар, на той час місцеблюститель Київської митрополії, висвятив Макарія в сан архімандрита і призначив настоятелем рідного Овруцького монастиря.
Це були тяжкі часи для Православної церкви, особливо на Волині. Для самої України це були страшні часи Руїни. Православний люд зазнавав величезних утисків, з боку іновірців, які оскверняли святі храми та піддавали їх пограбуванню.
Преподобний Макарій виявився істинним захисником Православ’я і всіляко підтримував свою чернечу паству, яка вже готова була шукати іншого, більш спокійного місця. В найтяжчі часи він падав на коліна, молився, читав Псалми Давидові.
Якось монастир оточили татари і на деякий час ченці не могли вийти ні за водою ні за хлібом. Опинившись у безвихідному становищі, преподобний Макарій вирішив боротися проти ворога духовною зброєю. У храмі було звершено молебень до Матері Божої, і вся братія з хоругвами та іконами вийшла за монастирські ворота. Татари одразу втекли від монастиря, бо здалося їм, що на них іде величезне військо.
З прийняттям на нашій землі унії розпочався період випробовування у вірі. Не обминуло це і преподобномученика. Однак коли йому запропонували перейти в унію, він відповів її прихильниках: “Покажіть віру в справах своїх. Чи ж християнські це справи, коли ви вбиваєте людей і знищуєте заклади, що виховують християнське благочестя?”.
Зовсім скоро монастир його було розгромлено, ченці, що залишилися, в живих розбіглися. Преподобний Макарій, сповістивши про свою біду архієпископа Лазаря (Барановича), оселився в Києво-Печерській лаврі, де залишався майже два роки.
Проте такий ревний захисник Православ’я потрібний був не лише в Києві. А тому в 1672 році митрополит Київський Йосиф (Немобович-Тукальський) призначив його архімандритом Свято-Успенського монастиря в місті Каневі (тепер Черкаська область). Монастир, що існував з ХІІІ століття, мав тісні зв’язки із запорізьким козацтвом, тут був похований козацький отаман Іван Підкова. Сам Свято-Успенський собор був побудований князем Всеволодом Ольговичем ще в 1144 році.
В монастирській обителі у преподобного Макарія отримав притулок і гетьман Юрій Хмельницький, на той час вже чернець Гедеон. Господь ще за життя преподобного Макарія благословив його чудесами і пророцтвами і відбулося це саме в Каневі.
Якось прийшов до нього сліпий місцевий житель. Преподобний сказав йому: “Вір і молись до Того, хто дав зір сліпому, іди на богослужіння в Навечір’я Богоявлення Господнього і молись”. В Навечір’я служив сам настоятель, молячись і за сліпого. Та коли він сказав слова “дивні діла Твої, Господи”, сліпий відчув, як по очах його пройшов різкий промінь світла, і він прозрів. На подяку за таку велику благодать Господа прозрілий побудував в Каневі храм на честь Богоявлення Господнього.
Ще був випадок із лиховісним суддею, який постійно брав грошові побори з бідних і скривджених. Преподобний сам почав надсилати йому гроші і прикладав до них записки зі словами: “Віддаю останнє, більше не маю, пожалій себе і мене”. Прозрівши, той суддя зрозумів, яке він лихо творить, і все, неправдою нажите, віддав по церквах.
За порадою і допомогою до преподобного Макарія йшли чи не усі жителі Канева: старі й малі, здорові і хворі, убогі й багаті, для всіх він був і батьком, і порадником і благодійником.
Володіючи даром пророцтва, за декілька років перед смертю він побачив видіння: густі хмари оповили його обитель і мряка нависла над всією Україною. “Недобре знамення, – говорив Макарій, – видно, буде велика скорбота для нас”.
Невдовзі жителі Канева зазнали страшного голоду і впали у відчай. Преподобний роздавав все своє майно, щоб врятувати їх від смерті, годував і надавав притулок в обителі.
Канівський Свято-Успенський монастир і його настоятеля часто відвідував гетьман Правобережної України Петро Дорошенко. Не без поради преподобного гетьман зрікся підданства Туреччині.
Преподобний Макарій передбачав велике розорення Каневу, запустіння своїй обителі, а собі мученицьку кончину. І вже в 1675 році на канівські землі вдерлися поляки, місто було спалене, багато жителів було вбито, інші заховалися в монастирі. Але це був лише початок великої біди.
В 1678 році султан послав численне військо турків і татар на Україну, на допомогу Юрію Хмельницькому. До славного козацького міста Канева вони підійшли 4 вересня і взяли його, знищивши населення, яке не встигло сховатися в монастирі. Та коли під натиском ворога впали монастирські ворота, народ кинувся до Свято-Успенського собору. Лише архімандрит Макарій із закам’янілим лицем стояв з хрестом і благав не вбивати людей та не оскверняти храм Божий. Татари схопили його, видерли хрест і топтали його. Самого ж Макарія піддали лютим тортурам, а він терпів і молився, просив Господа укріпити його. Вимагали від нього монастирське золото та інші дорогоцінності, але почули у відповідь: “Моє золото на небесах, а не на землі”.
Врешті відрубали йому голову і залишили на площі. Сталося це 7 вересня 1678 року. Вночі жителі забрали тіло преподобномученика до храму, а наступного дня вороги підпалили храм. Жорстока пожежа спалила все і всіх, залишилося нетлінним лише тіло архімандрита: в одязі з хрестом на грудях. Тіло було як живе і похоронили його в храмі під жертовником. Через 10 років при перебудові храму воно було викопане. Відбулося багато зцілень від нетлінних мощей. Та з метою убезпечення їх перенесли в Переяслав в полкову церкву Воскресіння Христового. В 1713 році мощі вже були в Переяславському Свято-Михайлівському монастирі, а після його ліквідації в 1786 році перебували в церкві Переяславського Вознесенського монастиря.
У радянські часи святому Макарію довелось постраждати від атеїзму. Раку із мощами перевезли до Ленінграда, у музей атеїзму, де науковці нібито збирались вивчати нетлінні останки, аби висунути черговий доказ проти “опіуму для народу”. Пізніше, за часів Брежнєва, церквам почали повертати експропрійовані цінності та утвар. Але виявилось, що до Переяслава святого повернути неможливо – тут були зруйновані усі храми. Так мощі опинились у вцілілій церкві Різдва Пресвятої Богородиці.
26 травня 2005 року відбулося друге в історії Української Православної Церкви перенесення мощей Святого Преподобного мученика Макарія до новозбудованого й освяченого Собору Архістратига Михаїла, де вони спочивають і сьогодні. Вони є явною ознакою присутності серед нас цього великого світильника нашої землі, який завжди готовий бути вірним поводирем для кожної людини і освічувати шлях до Царства Христового.