Сучасна Чехія зовні – країна, надзвичайно далека від Православ’я: європейська архітектура майже не зберегла дух часів святого В’ячеслава або святих Кирила і Мефодія. І це зрозуміло – відстань між IX та XXI століттями надто велика, щоб не втратити цей дух під тиском римо-католицької місії, підкріпленої імперськими амбіціями Німеччини та Австро-Угорщини. Але навіть в усталених конструкціях трапляються унікальні винятки.
4 вересня ми згадуємо святого, який, по праву, є духовним захисником і молитовником чеського народу та водночас якому вдалося відродити Православну Церкву на Чеських теренах у ХХ столітті. Йдеться про священномученика Горазда, єпископа Богемського і Мораво-Силезького, який пролив свою кров за Православ’я в 1942 році, свідомо принісши себе в жертву за свою паству.
Народившись у побожній чеській родині, Матей Павлік – а так звали майбутнього святителя від дитинства – 18 років прослужив католицьким священиком, аж поки у 1920-му не вийшов із числа католиків і не очолив Чеський Православний рух. То був час, коли симпатії сотень тисяч чеських вірян були на боці новоутвореної Чеської національної церкви, а католицизм, воскрешаючи у свідомості вільнолюбні заклики страченого Яна Гуса, асоціювався з австро-німецькими завойовниками.
Невдовзі новітній чеський просвітитель приймає чернецтво з дуже символічним ім’ям: його постригають на честь Горазда – учня святих Кирила й Мефодія, після чого він отримує високий сан єпископа через канонічне рукоположення. Зусиллями владики Горазда Чеська національна церква починає розвиватись на православних засадах, визнаючи вчення семи Вселенських Соборів.
Але подальший рух у бік Східного Православ’я зіткнувся із жорсткою реакцією проєвропейських лібералів: далекі від богослов’я та розуміння Божої благодаті, вони випускають так званий «чеський катехізис», в якому, зрештою, відмовляються від віри у Трійцю та оголошують Христа одним зі світових пророків на кшталт Магомета, Сократа або Будди.
Натомість святитель Горазд у 1924 році засновує канонічну Чеську Православну Церкву, розбудові якої присвячує все своє життя. Попри численні утиски тогочасних політиків і псевдо патріотів, єпископ вирішив будувати апостольську Церкву, сповнену Благодатних Дарів Духа Святого, про яку ще Господь казав, що «врата пекла не здолають Її».
Інтернету тоді не існувало, Чеське Православ’я перебувало в інформаційній блокаді, тому святитель Горазд, подібно до перших апостолів, пішов із проповіддю від міста до міста, від громади до громади, будуючи храми та відвідуючи кожну віруючу родину. На це Господь відпустив єпископу 18 років.
А потім – прийшов час останнього випробування.
Наприкінці травня 1942-го владика Горазд жив за межами Чехії. На той час країна перебувала під владою фашистів на чолі з обергруппенфюрером СС, «кривавим скрипалем» Рейнхардом Гейдріхом, одним з отців Гестапо та ініціаторів Голокосту. Британські спецслужби підготували групу диверсантів, яким вдалося смертельно поранити Гейдріха у Празі.
Після замаху диверсійна група разом із бійцями Чеського Опору сховалася в крипті православного празького собору в ім’я святих Кирила і Мефодія. Зрадник виказав місце перебування агентів, і всі вони загинули під час штурму. А потім фашисти розпочали криваву помсту, під жорна якої мусили потрапити численні віряни Чеської Православної Церкви. І тоді святитель Горазд, переключаючи гнів німців на власну особу, вирішив взяти відповідальність на себе та повернувся до Праги.
Читайте також: Священномученик Горазд, єпископ Чеський і Мораво-Силезький
Гестапівці одразу арештували його і тривалий час по-звірячому катували. 4 вересня 1942 року єпископ Празький Горазд разом зі священиками В’ячеславом Чиклом і Володимиром Петржком, а також мирянином Яном Соневидом були розстріляні за вироком військового трибуналу.
***
У полеміці з чеськими противниками Православ’я, які зводили ідею релігії до певних моральних норм, єпископ Горазд зауважував: «Без Благодаті християнство перестає існувати, воно тоді залишається тільки етикою… Чи достатньо… тільки етики, і чи може тільки етика нас задовольнити, освятити і спасти, залишається питанням, на яке я відповідаю негативно…».
Ці слова нагадують і нам про те, що Православ’я – це не етико-філософська система. Це – шлях спасіння роду людського, прокладаючи який, Син Божий не лише дав заповіді, а й пролив Власну Кров. Тож, пам’ятаючи це, частіше долучаймося через Церкву Благодатних дарів та спробуймо довести, що ми – християни не лише на словах, а й на вчинках!
Христос посеред нас!