Чи вдалося Миколі Святоші перемогти у «грі престолів»?

У Візантії, з якої Русь прийняла Християнство, чернецький постриг представників вищої аристократії не був винятковим явищем. Але давньоруський прецедент князівського постригу преподобного Миколи Святоші набув свого часу резонансу.

Декому вчинок князя здавався примхою, проте за кілька десятиліть по тому подвижника вже сприймали як одного з найбільших духовних авторитетів земної Батьківщини.

Що говорять джерела

До постригу преподобний був Святославом Давидовичем, але літописи здебільшого називають його, єдиного з багатьох давньоруських Святославів, Святошею.

Літописи повідомляють про життя князя до постригу, сам постриг та дипломатичну місію Святоші наприкінці земного шляху (Лаврентіївський літопис під 1097 і 1106, Іпатіївський ― під 1142 і 1156 рр.), а також про те, що подвижник доводився тестем Псковському князеві Всеволоду-Гавриїлу (Новгородський Перший літопис під 1106 р.).

Про чернецькі подвиги, чудотворіння та перші прояви вшанування пам’яті Святоші розповідає «Житіє» ― складова «Послання» святителя Симона Володимиро-Суздальського до ченця Києво-Печерського монастиря Полікарпа (1225-1226 рр.), включеного до «Києво-Печерського Патерика».

Синодик Любецького Свято-Антоніївського (прп. Антонія Печерського) монастиря (складений у XVIII ст.) згадує Святошину дружину Ганну.

Друкований опис Лаври «Тератургима» (1638 р.) оголошує Святошу ктитором-будівничим церкви Св.Трійці на головній брамі монастиря та засновником при ній монастирської лікарні.

«Гра престолів»: між благочестям і віроломством

«Пощо ми губимо Руськую землю, самі проти себе зваду маючи? А половці землю нашу розносять і раді є, що межи нами війна донині. Відтепер з’єднаймося в одне серце і обережімо Руськую землю. Кожен хай держить отчину свою… А якщо відтепер хто на кого встане, то проти того будемо ми всі і Чесний Хрест», – вирішили князі на з’їзді у Любечі 1097 року.

Втім, ця чергова спроба припинити усобиці на Русі не мала успіху. Радники Володимир-Волинського князя Давида Ігоревича переконали його, ніби проти нього існує змова Володимира Всеволодовича Мономаха (на той час князя Переяславського) і Василька Ростиславича Теребовльського (його уділ знаходився на сучасній Тернопільщині).

У свою чергу, Давид переконав у небезпеці Київського князя Святополка-Михаїла. Заманивши Василька на свої іменини, Святополк допоміг людям Давида схопити Василька, які відвезли полоненого до Звенигорода і осліпили.

До того руські князі не чинили один одному такої кари, запозиченої з візантійської практики.

Дізнавшись про нещастя, Мономах через послів звинуватив Святополка у тому, що Василька схопили без слідства, і підійшов до Києва. Кияни вблагали Мономаха не починати бойових дій, але Святополку довелося очолити похід проти головного винуватця трагедії ― Давида.

Давид був вигнаний з Володимира-Волинського, але невдовзі спробував повернути собі місто шляхом облоги. На допомогу обложеним володимирцям Святополк відрядив воєводу Путяту. Дорогою до Володимира Путята завітав до Луцька, де князював Святоша.

Зупинимося і звернемо увагу на складові традиційного імені Святоші. Історик Микола Карамзін (1766-1826) вважав, що Святошею князя Святослава Давидовича називали за прагнення до благочестя.

Історик Осип Бодянський (1808-1877) вбачає в імені «Святоша» зменшувально-пестливу форму, утворену від «Святослав». За великим рахунком, між двома поясненнями немає протиріччя, швидше навпаки: вони логічно доповнюють одне одного.

Що ж до наречення Святоші у церковних святцях «князем Чернігівським», то з цього приводу важливо не обходити увагою літописів: за живого батька, Чернігівського князя Давида Святославича (†1123), Святоша міг бути в Чернігові лише княжичем.

До візиту Путяти між Святошею і Давидом Ігоревичем існувала домовленість: «Якщо піде на тебе Святополк, я скажу тобі», ― обіцяв Луцький князь.

Воєвода застав у Луцьку людей Давида, яких, із приходом Путяти, Святоша заарештував. Після того Луцький князь з воєводою вирушили до Володимира-Волинського, зненацька напали на Давидове військо і зняли облогу.

Давид знову втік і знову повернувся, взявши в облогу Луцьк. Святоші дозволили піти до батька в Чернігів, але Луцький уділ Давид привласнив собі.

Гравюра майстра Іллі 1661 року

У 1100 р. відбувся новий з’їзд князів, який позбавив Давида Ігоревича прав на Володимир-Волинський. Та Святоша не став боротися за повернення Луцька. «Святоша, як князь Луцька, підтримував добросусідські відносини з Давидом Ігоревичем, але як син Чернігівського князя змушений був допомагати союзнику останнього ― Святополку. На цьому ґрунті виникла драматична ситуація», ― так коментує роль Святоші у подіях 1099 року історик Федір Уманцев (1914-2010).

Якщо із довірою сприймати гіпотезу (і традицію) про благочестиві нахили молодого Святоші, то втягнення проти волі в князівські чвари, а особливо віроломство (хоча б і проти «поганої» сторони конфлікту), не могли не привести Чернігівського княжича до глибоких роздумів про каяття та пошуків духовного (універсального), а не лише ситуативного (політичного) виходу з «гри престолів».

 

Святоша-чернець: меценат і книголюб, аскет, чудотворець і парламентер

17 лютого 1106 року Святоша постригся у ченці головного руського монастиря ― Києво-Печерської Лаври. Цікаво, що 1069 року Святошин дідусь Святослав Ярославич надав у Чернігові притулок засновнику Лаври преподобному Антонію Печерському. Саме тоді, коли Ізяслав Ярославич Київський, брат Святослава, підозрював благочестивого старця у співчутті повстанню киян 1068 року.

А 1073 року, вигнавши брата Ізяслава з Києва (за це Святослава викривав Антоніїв учень Феодосій, але Чернігівський князь не посмів карати авторитетного ігумена) Святослав подарував Лаврі землю та гроші для спорудження першого мурованого храму (Великої Печерської церкви, або Успенського собору).

Про другу муровану церкву монастиря ― за кладкою явно домонгольську (ХІ-ХІІІ ст.) ― немає літописних відомостей. Але є згадка у лаврській «Тератургимі» 1638 року: «…Іти до воріт, які і над якими церкву Святої Трійці заснував князь Микола Святоша Давидович і при ній для хворих і немічних іноків улаштував лікарню».

Спираючись на дату постригу Святоші та засвідчену літописами синхронну активізацію у Лаврі мурованого будівництва, під 1108 роком згадано про завершення мурованої трапезної. Вчені іноді відносять спорудження Свято-Троїцької церкви до 1106-1108 років.

У «Житії» Святоші є вислів, що непрямим чином ніби підтверджує наведене свідчення «Тератургими»: «Хоча й багато мав, але те все на потребу подорожнім та жебракам подавав, і на влаштування церкви».

Наприкінці ХІІ і XVII ст. храм Святої Трійці включали у коло фортечних мурів Верхньої території Лаври (перші розібрані у ХІІІ-XIV ст.).

На відміну від Успенського собору, що за свою 925-річну історію зазнавав багатьох руйнувань, Свято-Троїцька церква, яка неодноразово бачила ворогів перед Святою брамою, чудово збереглася, і в шатах українського бароко XVIII ст. першою благословляє прочан на шляху до Великої церкви.

«Навіть донині у вас зберігається (в Лаврі) багато його книг», ― писав до ченця Полікарпа святитель Симон у Святошиному «Житії».

Торкаючись ролі Лаври в культурному житті Давньої Русі, зокрема, у створенні та збиранні книг, історики обов’язково згадують про внесок Святоші до лаврської бібліотеки.

«Житіє» зображує повчальний контраст між багатими пожертвами князя на користь Лаври та особистою побутовою невибагливістю новопостриженого: «Перебував бо при поварні три літа, працюючи на братію, і своїми руками дерево колов для варіння каші. Багато разів і з берега на своїх плечах носив дрова. І ледве відвернули його брати Ізяслав та Володимир від такого діла.

Цей же істинний послушник вимолив, аби ще один рік при поварні попрацювати на братію… І по цьому приставили його до воріт монастирських, і тут пробув три роки, не відходячи нікуди, крім церкви.

І з тих пір повелено було йому служити при трапезі. І лише ігуменовою волею та всієї братії змушений був келії собі набути, що ним збудована, донині зветься Святошиною, і город, який своїми руками насадив.

Оповідають же про нього і таке: за всі літа чернецтва його ніколи ніхто не бачив без роботи, але завжди мав рукоділля в руках своїх, і одягом, заробленим цим рукоділлям, вдовольнявся… Не брав у рот нічого стороннього, але лише монастирською їжею харчувався».

Ще в миру Святоша мав при собі лікаря-сирійця Петра, який після постригу князя переїхав до Києва і працював тут, навідуючи колишнього господаря.

На питання Петра, заради чого Святоша вдається до суворого аскетизму, адже руські князі раніше так не чинили, преподобний Микола відповів: «Буду першопрохідцем».

Одного разу, сам занедужавши, Петро зцілився за молитвами Святоші. А згодом, вражений подвигами преподобного і почувши від нього пророцтво про свою близьку кончину, прийняв чернецтво та спочив у Лаврі.

Спостерігаючи, що сирієць лише навчається щиро довіряти Богові, Святоша удавав, ніби має померти раніше. Та Петро відгукнувся вчинком, яким довершив сходження до своєї міри святості: попросив Святошу помолитися, аби можна було померти замість нього.

Гравюра Леонтія Тарасевича 1702 року

У 1142 році Київський князь Всеволод Ольгович (який 1140 року здобув столицю для чернігівської династії) відрядив Святошу в якості парламентера на замирення своїх родичів.

У цьому плані Святоша виявився предтечею преподобного Сергія Радонезького, який на прохання Димитрія Донського допомагав припиняти усобиці між князями Північно-Східної Русі.

За «Житієм», преподобний Микола прожив у Лаврі 37 років. Отже його кончину можна датувати 1143 роком. «В день преставлення його мало не все місто зібралося», ― зазначає святитель Симон.

 

Пам’ять і вшанування: реліквії, місця, образ

За «Житієм» після кончини Святоші його брат Ізяслав випросив собі на благословення від ігумена декілька речей спочилого: хрест з парамана, підголовник та колодку, на яку спирався подвижник під час поклонів.

Коли Ізяслав тяжко захворів, ігумен надіслав йому також і власяницю Святоші, котру перед врученням гінцеві покладав на гроб преподобного Феодосія.

Розпис Івана Іжакевича 1903 року

Гонець ще був у дорозі, а хворий, порушивши довге мовчання, вимовив: «Швидше виходьте з міста назустріч преподобним Феодосію та Миколаю!» Коли ж власяницю піднесли до Ізяслава, той вигукнув: «МиколоМиколо Святоше!» А після покладання власяниці на хворого прийшло одужання.

У Лаврі довго пам’ятали й місця, пов’язані зі Святошею. Під 1156 роком Іпатіївський літопис згадує молитовне «Святошине місце» в Успенському соборі, а в 1225-1226 роках святитель Симон нагадав ченцю Полікарпу про Святошину келію (див. вище).

Починаючи з «Тератургими», лаврські мапи вказують мощі подвижника в Ближніх печерах. 1643 року ім’я святого було включене у «Правило молебне до преподобних отців Печерських і всіх святих Малої Русі», а наприкінці XVII ст. ― до «Служби преподобним Ближніх печер», надрукованої 1763 року в одній збірці з іншими службами лаврським святим, зокрема, із окремою «Службою» преподобному Миколі Святоші під 14 (27) жовтнем.

1661 року в друкованому «Києво-Печерському Патерику» майстер Ілля помістив гравійований образ подвижника: в одній руці ― ключ від монастирських воріт, в іншій ― казанок, біля ніг покладені на землю скіпетр та князівський вінець.

Для видання «Патерика» 1702 року майстер Леонтій Тарасевич дещо вдосконалив стилістику зображення та додав нові деталі: рукою з казанцем святий притуляє до себе книгу, на дальньому плані видно споруду лаврських воріт.

У 1903 році художник Іван Їжакевич написав в інтер’єрі Трапезної палати лаврської церкви преподобних Антонія і Феодосія академічний образ Святоші, зберігши казанок у руці та помістивши ключі (тут їх два) на поясі.

Три сцени Святошиного «Житія» були зображені гравером Миколою Колковським 1908 року на мідній посрібленій пластині (за внесок жертводавця Миколи Гладкова), закріпленій на передній стінці раки мощей преподобного (пластина й донині на своєму місці).

Грамота, видана 15 лютого 1619 року польським королем Сигізмундом ІІІ киянам, згадує «борок Святошицький» ― в районі нинішньої київської місцевості Святошин.

За літописом, 6 березня 1161 року, поблизу села Буличева ― нині суміжної з Святошиним місцевісті Біличі ― загинув в усобиці Святошин брат Ізяслав Давидович.

Дехто вважає, що свою назву Святошицький ліс отримав саме від імені Святоші. Так чи інакше, але ця версія є найбільш привабливою через пошану до преподобного.

Тому в 2006 році біля споруди Святошинської райдержадміністрації Києва було встановлено чудовий пам’ятник святому роботи скульптора Євгенія Дерев’янка: від традиційної іконографії ― казанок, книга і ключ «за Тарасевичем» та нахил голови «за Іжакевичем». З новацій ― асиметрично розведені стулки монастирських воріт та бруківка під ними.

Пам’ятник Євгенія Дерев’янка 2006 року

 

Простий одяг князя-ченця підкреслює його щиру аскезу, вираз обличчя і книга ― мудрість, рух з воріт назустріч глядачеві та ключ з казанцем ― готовність служити людям.

 

Читайте також: Преподобний Микола Святоша, князь Чернігівський

Владислав Дятлов

За матеріалами сайту: Православіє в Україні

Залишити відповідь

Войти с помощью: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.