Сьогодні Православная Церква прославляє подвих апостола Петра та вшановує його вериги.
Вериги апостола Петра – це ланцюги, в які був закутий апостол за проповідь Христа. Шлях вериг до Рима лежав з Єрусалима через Константинополь.
В 5-му столітті патріарх Єрусалимський Ювеналій віддав їх у дар благочестивій цариці Євдокії. Та ж відправила їх у Рим доньці Євдоксії, з ініціативи якої було збудовано храм на честь апостола Петра. Християни вірять у велику молитовну силу первоверховного апостола, з пошаною ставляться до всіх речей цієї святої людини. Вклоняючись чесним веригам Петра, вірні віддають належну шану його мученицькому подвигу.
В літку щороку 29 червня за старим стилем / 12 липня за новим стилем Православна Церква святкує пам’ять «славних і всехвальных первоверховних апостолів Петра і Павла».
Чому їх іменують первоверховними?
Традиційно це пояснюють тим, що в Діяннях апостольських переважно йдеться саме про труди апостолів Петра і Павла.
Петра Церква прославляє як першого із сонму апостолів, який почав сповідувати Іісуса Христа Сином Бога Живого, Павла – як того, хто більше від інших потрудився, і був зарахований до вищих серед апостолів Духом Святим (див.: 1 Кор. 15: 10; 2 Кор. 11: 5).
Слід зазначити, що апостолу Петру серед інших апостолів справді належала певна провідна роль. У переліку апостольських імен ім’я Петра завжди стоїть на першому місці, в Діяннях святих апостолів йдеться про те, що саме Петро запропонував обрати дванадцятого апостола замість христопродавця Іуди. Петро виступає з промовою у день П’ятидесятниці, виголошує слово на Апостольському Соборі тощо.
Однак усі питання загальноцерковного значення апостоли вирішують спільно, соборно. Петро не наказує апостолам, навпаки, про апостолів сказано у книзі Діянь, що вони «послали» Петра в Самарію (Діян. 8: 14).
На Апостольському Соборі, що відбувся в Єрусалимі, Петро хоча і виступає з промовою, але рішення ухвалюють колегіально, про що свідчать слова соборного визначення «Бо вгодно Святому Духові і нам…» (Діян. 15: 28).
У Посланні до галатів (Гал.: 2: 11) йдеться про те, що апостол Павел «особисто протистав» Петру, коли той, лицемірячи, не тільки сам чинив не «прямо за істиною Євангельською», але й інших змушував поводитися не так, як слід (див.: Гал. 2: 14).
Як зазначають протоієрей Максим Козлов та професор Дмитро Огицький, «отже, не могло бути й мови про сліпий, беззастережний послух усіх Петрові. Кожному пастирю і архіпастирю слід пам’ятати, що він не тільки учитель, але й учень Церкви. В цьому разі Церква говорила вустами апостола Павла, а Петро був лише її учнем».
Від Петра до Римських пап
Однак у західному християнстві зародилося і в другій половині XIX ст. остаточно сформувалося вчення про «первоверховність» у Церкві наступника апостола Петра на Римській кафедрі. Причому це невідоме Стародавній Церкві вчення призвело до розриву між Сходом і Заходом у XI ст., а на сьогодні стало каменем спотикання в діалозі між Православною Церквою і римо-католиками.
За католицьким ученням, апостол Петро, і лише він один з апостолів, отримав від Іісуса Христа ту надзвичайну, одноосібну владу в Церкві, якою, за правом спадкоємності, володіють зараз у Римо-Католицькій Церкві папи.
Підтвердження цьому вченню римо-католицькі богослови вбачають у словах Христа: «Ти – Петро, і на цьому камені Я збудую Церкву Мою, і врата пекла не подолають її; і дам тобі ключі Царства Небесного: і що зв’яжеш на землі, те буде зв’язане на небесах, і що розв’яжеш на землі, те буде ров’язане на небесах» (Мф. 16: 18-19).
За римо-католицьким тлумаченням цього тексту Церква створена на Петрові, тобто без Петра немає істинної Церкви.
Проте більшість святих отців, пояснюючи вищенаведене місце Євангелія від Матфея під словами «ти – Петро» («камінь») розуміють віру, яку сповідує Петро, тобто віру в Христа – Сина Бога Живого. «На цьому сповіданні, як на камені, була побудована Церква, – говорить блаженний Августин, найавторитетніший західний богослов V ст. – Віра Петра є основою Церкви, ця віра робить безсилою врата пекла».
Слід наголосити, що ніхто з отців Церкви не приписує Петрові у зв’язку з обітницею Христовою чогось такого, чого не мали інші апостоли.
Те саме стосується і так званої влади ключів…
Ця влада не одноосібна. В тому ж Євангелії від Матфея слова, подібні до тих, які були сказані в межах Кесарії Филипової Петрові, наводяться у множині: «Істинно кажу вам: що ви зв’яжете на землі, те буде зв’язане на небі; і що розв’яжете на землі, те буде розв’язане на небі» (Мф. 18: 18). Святитель Амвросій Медіоланський говорить: «Те, що було сказано Петру, сказано й іншим апостолам: дам тобі ключі Царства Небесного».
Блаженний Августин риторично запитує: «Невже Петро отримав ці ключі, а Павел їх не отримав? Петро отримав, а Іоанн та Іаков не отримали, також і інші апостоли?» Звернімо увагу, що це свідоцтва західних отців.
Іншим аргументом на захист свого вчення римо-католики наводять уривок Євангелія від Луки (22: 31-34), в якому Господь звертається до Петра після Таємної вечері: «Симоне, Симоне! Ось, сатана просив, щоб сіяти вас як пшеницю, але Я молився за тебе, щоб не ослабла віра твоя; і ти колись, навернувшись, утвердив братів твоїх. Він відповідав Йому: Господи! З Тобою я готовий і в темницю і на смерть іти. Він же промовив: кажу тобі Петре, не заспіває півень сьогодні, як ти тричі відречешся, що не знаєш Мене».
Підтвердження свого вчення про надзвичайні повноваження Петра і його непогрішимість римо-католики знаходять у першій половині цього тексту: Господь молиться за Петра, щоб не ослабла віра його і доручає йому утвердити братію.
Але весь контекст євангельської розповіді та друга половина цього тексту свідчать про те, що Христос молиться за Петра, маючи на увазі його майбутню спокусу, що, як відомо, привело Петра до зречення.
Пройшовши через цю спокусу і знову навернувшись до Христа, Петро повинен був, у свою чергу, утверджувати братів, які перебували в сумнівах. Утверджувати інших у вірі – обов’язок кожного єпископа і кожного християнина. Тут не йдеться про якісь надзвичайні повноваження.
Виходячи з цього, було б дивно говорити про якісь переваги римського престолу
Також слід зазначити, що перші проримські тлумачення цього місця з’являються дуже пізно. Тільки наприкінці VII ст. папа Римський Агафон першим тлумачить це місце як прерогативу Римського єпископа, до нього таке тлумачення цього місця невідоме.
Особливі повноваження Петра богослови Заходу намагаються вивести зі слів Христа (Ін. 21: 15-17): «Симоне Іонин! чи любиш ти Мене більше, ніж вони? Петро каже Йому: так, Господи! Ти знаєш, що я люблю Тебе. Іісус говорить йому: паси ягнят Моїх. Ще говорить йому вдруге: Симоне Іонин! чи любиш ти Мене? Петро говорить Йому: так, Господи! Ти знаєш, що я люблю Тебе. Іісус говорить йому: паси овець Моїх. Говорить йому втретє: Симоне Іонин! чи любиш ти Мене? Петро засмутився, що втретє запитав його: чи любиш ти Мене? і сказав Йому: Господи! Ти все знаєш; Ти знаєш, що я люблю Тебе. Іісус говорить йому: паси вівці Мої».
Проте бути пастирем Церкви не означає мати одноосібну, абсолютну владу над розумом і совістю віруючих. Сам апостол Петро звертається до братів-єпископів: «…пасіть Боже стадо, яке у вас, доглядаючи його не примусово, а охоче і боговгодно не для ганебної користі, а щиро, і не пануючи над спадщиною Божою, а подаючи приклад стадові» (1 Пет. 5: 2-3). Пастирство не має перетворюватися на «володарювання причтом», тобто на розпорядження уділом, панування.
Триразове звернення до апостола Петра має пряме відношення до триразового зречення Петра, що сталося невдовзі після запевнення: «якщо і всі спокусяться Тобою, то я ніколи не спокушусь» (Мф. 26: 33). Так це зрозумів і Петро, він «засмутився».
Ще одним аргументом на захист свого вчення західні богослови висувають те, що Римська Церква була заснована апостолом Петром. Але апостол Петро заснував, окрім Римської, і Єрусалимську кафедру, яку пізніше очолив апостол Яків. Крім того, за древніми свідченнями, апостол Петро був засновником Антіохійської кафедри. Виникає резонне питання: чому саме Римська кафедра почала претендувати на першість, а не Єрусалимська або Антіохійська?
Таким чином, іменування святих Петра і Павла первоверховними не означає, що вони нібито отримали верховну владу над усіма апостолами. Для подібних тверджень ми не знаходимо свідчень ані в Євангелії, ані в апостольській історії.
Апостоли Петро і Павел іменуються первоверховними не за їхню перевагу над іншими у владі, а лише за честю…
Усі святі апостоли багато працювали, розповсюджуючи вчення Христа, але ці двоє потрудилися більше від інших. Переходячи з міста в місто, з країни в країну, святі Петро і Павел скрізь ревно звіщали слово Боже, мужньо й терпляче переносили негоди й біди.
«Я, – зазначає святий апостол Павел, – значно більше був у трудах, безмірно в ранах, більше у темницях… і багато разів при смерті… три рази мене били палицями, один раз побивали камінням, три рази розбивався зі мною корабель… багато разів був у подорожах, у небезпеках на річках, у небезпеках від розбійників…” і так далі (2 Кор. 11: 23-32).
Господь звелів Своїм апостолам йти до народів, навчати їх і хрестити (див.: Мф. 28: 19-20). Поза сумнівом, усі апостоли свято виконали цю заповідь свого Божественного Наставника, найбільше прославилися благовіщенням святі Петро і Павел. У світ брехні й омани, гордості й егоїзму, ненаситного здирства та злості вони внесли небесну істину і Божественне світло, за що ми їх і прославляємо.
Підготував протоієрей Миколай Баранов
За матеріалами сайту: Православіє в Україні