Яке б покарання ви не винесли мені, я повинен його витримати твердо, без страху, навіть смерть готовий прийняти, бо немає нагороди вище, як нагорода на небесах.
Священномученик Василій, єпископ Прилуцький
Василій Іванович Зеленцов (таке мирське ім’я священномученика) народився в 1870 році в с. Зимарове Ранненбурзького повіту Рязанської губернії в родині священика. Закінчив юридичний факультет університету і Санкт-Петербурзьку духовну академію, викладав у Духовному училищі. У 1917-1918 роках брав участь у Помісному Соборі Руської Православної Церкви.
У його храмі співали всі
Прибув до Полтави з єпископом Феофаном (Бистровим). Був місіонером у світському званні. 1919 року висвячений архієпископом Феофаном у сан священика, служив у Свято-Троїцькій церкві Полтави.
Проникливі проповіді пастиря за кожним богослужінням, його духовні бесіди, що відбувалися щонеділі й у святкові вечори, а також його палкі молитви притягували до храму багато людей, причому не тільки з його парафії, а й з усієї Полтави; навіть іновірці відвідували богослужіння отця Василія.
Коли батюшка молився, він нікого і нічого не помічав, а тільки проникливо і з любов’ю говорив із Небесним Отцем про себе і свої духовні чада. Такої самої молитви отець Василій навчав і своїх парафіян. Вся його паства знала напам’ять багато церковних піснеспівів, і тому, коли в малі свята не було хору, співали всі. Любов до ближнього була способом життя отця Василія: він пішки обходив околиці, допомагаючи бідним, причому його поміч не вибирала ні національності, ні віри. Приміром, відомо багато баптистів, католиків і євреїв, яким велелюбний пастир допоміг у важку хвилину. Своїй пастві батюшка віддавав усе, часом останнє.
Крім того, отець Василій утримував і виховував чотирьох осиротілих дітей одного священика. Іновірців батюшка напоумляв і переконував, не боявся проводити публічні диспути не тільки з сектантами, а й із безбожниками. Своїм смиренням, лагідністю та духовною мудрістю отець Василій так впливав на людей, що багато людей, відверто заблудлих до того в питаннях віри, мимоволі визнавали: «Оце дійсно християнин!» На початку 20-х років батюшка організував Покровську християнську спілку молоді — на противагу комсомолу.
«Не чіпайте храмів!»
У 1922 році почалася кампанія з вилучення церковних цінностей «на користь голодуючого Поволжя», що потрібно було також і для приниження й ослаблення Церкви. Отець Василій різко виступив проти розграбування храмів. Він звернувся до парафіян із проханням жертвувати голодуючим хліб, а до влади — щоб вона визначила, скільки конкретно потрібно хліба. Батюшка заявив: «Ми дамо вам вдвічі, втричі більше, але не чіпайте наших храмів». Проти отця Василія було порушено «політичну» справу.
Знаходячись у в’язниці, де його тримали до суду, батюшка проповідував, а все, що йому передавали, роздавав нужденним в’язням. Влітку 1922 року відбувся суд (або, як говорили тоді в Полтаві, «розправа») над священиком Свято-Троїцької церкви Василієм Зеленцовим. Обвинувачення – опір вилученню церковних цінностей. Суд був «показовим», і все було вирішено заздалегідь. Утім, в останній день, день винесення вироку, відбулося те, що затьмарило торжество безбожників: отець Василій виголосив останнє слово.
Осінивши себе хрестом, безвинний мученик сказав:
«Багато за ці дні говорили проти мене, багато з чим я не згоден і міг би спростувати. Я приготував велику промову, за пунктами, але зараз передумав і висловлюся коротко. Я вже заявляв вам, і ще раз заявляю, що я лояльний до радянської влади як такої, бо вона, як і все, послана нам Богом. Але, де справа стосується віри Христової, стосується храмів Божих, там я боровся, борюся і буду боротися до останнього мого подиху з представниками цієї влади. Ганебно, грішно було б мені, воїну Христовому, який носить цей Святий Хрест на грудях, захищати себе самого – в той час, як вороги оголосили війну Самому Христові. Я розумію, що ви мені робите ідейний виклик, і я його приймаю. І, яке б покарання ви не винесли мені, я повинен його витерпіти твердо, без страху, навіть смерть готовий прийняти, бо немає нагороди вище за нагороду на небесах».
Здивовані слухачі, багато хто з яких аж ніяк не симпатизував обвинувачуваному, замовкли і слухали батюшку уважно і з повагою. Навіть начальник ДПУ Лінде сказав отцю Василію: «Як служителя культу і як ворога радянської влади, я Вас із задоволенням розстріляв би, але я поважаю Вас як людину переконану і стійку».
«…До розстрілу!»
Суд, як і слід було очікувати, виніс смертний вирок. При останньому слові — «до розстрілу» — отець Василій широко перехрестився і благословив усіх, сказавши при цьому: «Господь із вами, заспокойтеся, все в Божій волі, бачите, адже я спокійний. Ідіть з миром».
У камері смертників батюшка чекав свого останнього дня з радістю і навіть піднесенням. Тим часом захисник подав клопотання про помилування, а делегати від усіх жителів міста, і зокрема — полтавських промислових підприємств, поїхали в Москву до Леніна. З думкою робітників порахувалися — і замінили смертний вирок 10-ма роками тюремного ув’язнення. Розповідають, що отець Василій був навіть засмучений скасуванням попереднього вироку.
Страстотерпця помістили в загальну камеру. Там священика дуже любили; навіть запеклі кримінальники називали його «наш батюшка» і захищали від знущань тюремників, не дозволяли йому виконувати наряди (прибирати в приміщенні, виносити нечистоти), не лихословили в його присутності.
Згодом отця Василія перевели до Харкова, де він і відбував термін, який після чергової амністії скоротили більш ніж удвічі. У Харкові ув’язненого батюшку якось повезли на антирелігійний диспут. Там отець Василій виголосив таку яскраву промову, що про неї заговорило все місто.
«Исполла єті деспота!»
Після звільнення батюшка прибув до Полтави, і тут, згідно з бажанням пастви, був висвячений во єпископа Прилуцького, вікарія Полтавської єпархії. Хіротонію звершили блаженної пам’яті архієпископ (згодом митрополит) Полтавський і Переяславський Григорій (Лісовський, + 1927) і таємно прибулий єпископ Глухівський Дамаскін (Цедрик, + 1937, священномученик).
Владика Василій намагався активно боротися з виниклим у той час самосвятством, викликав ватажків самосвятів на публічні дебати про віру, але керманичі лжеавтокефалії, знаючи мудрість і силу слова владики, побоялися прийняти виклик.
Преосвященний продовжував служити у Свято-Троїцькій церкві, і багато людей за звичкою називали його просто «отцем Василієм». Владика знав імена всіх своїх парафіян, любив їх, цікавився життям кожного.
У своїх проповідях владика викривав злочини безбожників, і чим більшими були ці злочини, тим мужніше й голосніше звучали викриття.
«Мирно спостерігаю захід сонця»
У 1926 році Преосвященний був знову заарештований і засланий на три роки до Соловецького табору, а близько 1928 року — висланий із Соловків, ймовірно, в Іркутську область (але можливо, що й на Колиму чи в Магадан). З нового місця заслання надійшла від владики остання звісточка: на маленькій листівці були слова «Мирно спостерігаю захід сонця. Так наближається до заходу і моє життя…»
9 грудня 1929 року владику знову заарештували – і цього разу привезли до Москви, на Луб’янку. А 3 лютого 1930 року Преосвященного Василія засудили до розстрілу.
Тільки Бог знає, якими були останні дні священномученика. За одними даними, владику розстріляли в одному з підвалів на Луб’янці в Страсний Четвер 1930 року; за іншими – після звірячого допиту кинули живим до тюремної клоаки. За даними Свято-Тихонівського богословського інституту (Москва), священномученик похований на Ваганьковському цвинтарі.
Пам’ять про мудрого і велелюбного архіпастиря, вірного і стійкого воїна Христового єпископа Василія завжди жила в душах віруючих полтавчан. Сотні людей молилися за упокій «убієнного єпископа Василія», вшановували його як святого і просили на допомогу в молитвах. І ось, з благословення митрополита Полтавського і Кременчуцького Феодосія (нині покійного), було подано матеріали для канонізації священномученика. Багато зусиль до збирання документів про життя та мученицьку кончину святого доклав протоієрей Олександр Антонюк, клірик Спаської церкви м. Полтави.
11 червня 1997 року на засіданні Священного Синоду Української Православної Церкви прийнято рішення про причислення убієнного єпископа Прилуцького, вікарія Полтавської єпархії Василія (Зеленцова) до сонму святих. Днем святкування пам’яті священномученика Василія встановлено 22 березня/4 квітня.
З благословення митрополита Феодосія було також написано ікону священномученика, створено службу.
Урочистості з прославлення священномученика Василія відбулися в Полтаві 4 квітня 1998 року, в день святкування пам’яті святого. Було востаннє відправлено заупокійну літію по убієнному єпископу Василію. З того часу щороку в день його пам’яті відбуваються богослужіння за уставом храмового свята, обов’язково служиться Божественна літургія.
Читайте також: Священномученик Василій, єпископ Прилуцький
За матеріалами сайту: Православіє в Україні