Невидима святість

Сьогодні у віруючих популярна фраза — “оскуде преподобный” (“не стало праведного”) (Пс. 11, 2). Тобто, часи святих були колись давно, а тепер преподобних уже немає. Така собі звична романтизація минулого.

Але святі є завжди, адже Господь обіцяв, що буде з нами завжди, а не лише в якісь окремі періоди історії. Якщо Христос із нами, то й святі теж з нами. Проблема лише в тому, що істинна святість — це не тільки здатність воскрешати мертвих і зцілювати хворих.

Чи є праведники у сучасному світі?

Якщо ми подивимося на історію Церкви, то побачимо, що багатьох святих за життя такими не вважали. Єпископів Ігнатія Брянчанинова та Феофана Затворника вважали тільки “популярними церковними письменниками” й відомими проповідниками.

Святителя Іоанна Златоуста, як свого часу преподобного Максима Сповідника й святителя Афанасія Олександрійського, взагалі змістили з кафедр і відправили у заслання, тобто ставилися до них, як до недостойних свого сану. При цьому Златоуста засудив навіть собор єпископів, і лише після його смерті греки зрозуміли, кого вони втратили.

Митрополита Арсенія Мацієвича, канонізованого Ювілейним Собором у 2000 році, свого часу, у XVIII ст., було позбавлено сану, розстрижено й кинуто до в’язниці. Він постраждав за небажання підкоритися секулярній політиці Катерини ІІ, яка відбирала землі в монастирів і єпархій та роздавала їх своїм придворним. Більш того, при цій імператриці було введено державний контроль і податок на церковні збори, що св. Арсеній вважав святотатством. Його також засудив собор єпископів. Тобто на той час Арсенія Мацієвича вважали бунтарем, а не святим. Він помер в ув’язненні, в Таллінській в’язниці, видряпавши на стіні камери слова: “Благо мені, що упокорив мене, Господи”.

Отця Іоанна Кронштадтського під час його земного життя не лише хвалили, але й лаяли. Багато газет, що фінансувалися противниками Церкви, постійно писали пасквілі про святого. Думка людей про нього була не завжди однорідною: одні вірили чудесам о. Іоанна, інші — газетним вигадкам. Те ж саме відбувається і зараз: багато хто судить про Церкву з газетних публікацій, які майже завжди вважають православних християн не зовсім нормальними.

Святителя Луку Войно-Ясенецького дуже не любили кримські священики 40–50-х років ХХ ст. під час його архієрейства в Сімферополі. Він заборонив у служінні близько третини священиків, моральне обличчя яких святитель вважав невідповідним високому сану ієрея. Багатьох він карав тимчасовими заборонами. І про себе сам признавався, що багато хто його не любить і вважає надто жорстоким архієреєм.

Життя ще одного святого — авви Дорофея — яскравий приклад того, наскільки істинна святість не схожа на уявлення про неї. Він розповідав, що коли був молодим, в монастирі його зневажали: один брат “пускав свою воду над моєю постіллю, а інші вибивали свої килимки перед дверима його келії”. Святий Дорофей наводить цей приклад як повчання для терпіння, але цікаве інше: ніхто з братії, крім його вчителів, не вважав його святим за життя і багато хто знущався з нього.

А подібних прикладів достатньо і в сучасному парафіяльному житті. Наприклад, в одній великій київській парафії всі священики звалювали незручну для себе роботу на батюшку, який ніколи нікому не відмовляв. Простіше кажучи, користувалися його смиренням. Потрібно поїхати причастити хвору вдома — “Отець К., може ти поїдеш?” потрібно послужити літургію замість такого-то священика — знову отець К., потрібно розвантажити машину — знову “припахують” отця К. Цілком вірогідно, що за своїм смиренням цей безвідмовний священик схожий на авву Дорофея.

Схожий характер мав і молодий чоловік В., парафіянин великого чоловічого монастиря в Києві. Він завжди вирізнявся бідністю й безвідмовністю. “Що не попросиш — усе зробить” — говорили про нього прихожани. Полагодити дах, нарубати дров — він нікому не відмовляв. При цьому ніхто не знав ні де він живе, ні чим він харчується. Одягнений він був завжди дуже бідно. Його вбили невідомі. За церковним вченням, всякий невинно вбитий омив свої гріхи кров’ю і тому отримує прощення від Господа.

Очікування чуда


Я пам’ятаю також іншого священика, досвідченого психолога, який здатен був розібратись у вашій душі не гірше від старця, по слову Соломона: “Непорочне життя — вік старості” (Прем. 4, 9). Його поради й бесіди багатьом не лише відкрили шлях до Бога, але й допомогли розібратися в своїй душі, стати не тільки віруючими, але й побачити в собі самому причину своїх проблем. Проте, деякі його чада мріють знайти десь у віддаленому монастирі старця, який зразу скаже волю Божу про них. Це дивовижна властивість сучасних віруючих: не помічати святості, яка живе поряд із ними, і шукати її десь “на далекій стороні”. Що це, як не релігійний романтизм?

Багато ченців Почаївського монастиря в радянські часи постраждали від хрущовських гонінь. Відомо, що одного монаха забила до смерті міліція за небажання залишити монастир. Хіба це не сповідництво нашого часу? Багато віруючих, які відстоювали Почаївську Лавру в 50–60-ті роки, живі донині.

Та й кому відомо, чи немає серед тих дівчат, які тепер стоять на Кільцевій дорозі Києва, майбутніх Марій єгипетських? Скільки вбогих ходить вулицями, кому відомо, чи нема серед них сучасних юродивих? Адже якщо згадати житіє Ксенії Петербурзької чи Василія Блаженного, то побачимо, що зовні вони нічим не відрізнялися від сучасних бомжів. Скажуть, що ті бомжі Богу молилися, а нинішні горілку п’ють і лаються. Але ж не всі підряд! Є серед них не шахраї, а цілком чесні та дуже нещасні люди.

В Беслані один з підлітків відмовився зняти хрест на вимогу терориста. Його б убили, але в той момент, коли до його грудей приставили автомат, пролунав той самий загадковий вибух, внаслідок якого загинули й терористи і багато дітей. Хлопець-сповідник вижив.

Є й інші випадки: коли хворіє хтось із парафіян чи той же священик, багато його братів і сестер по вірі беруть на себе молитовний подвиг і на додачу до своїх звичайних молитов читають Псалтир. Навіть не про свою потребу, а про потребу своїх ближніх. Скільки матерів, які вимолюють у Бога своїх дітей, що стали на шлях гріха. Чим вони гірші за матір блаженного Августина, яка кілька років просила в Бога напоумлення для свого сина, що потрапив у секту? Хто знає, може серед сучасних православних, які вийшли з сект, ми побачимо майбутніх блаженних августинів? Адже є багато випадків, коли люди із сект переходять у Православ’я, і навіть приводять за собою в Церкву своїх друзів.

Святість завжди ходить поруч. Треба тільки вміти її бачити. Саме у цьому зміст слів “для чистих усе чисте” (Тит. 1, 15).

За матеріалами сайту: Православіє в Україні

Залишити відповідь

Войти с помощью: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.