Те, що для наших дітей історія, для нас є минулим. Сьогодні діти, які пританцьовують на концерті зірок рок-музики, знають, що ще вчора рок-музики — офіційно — не існувало, але, певна річ, вони цього не пам’ятають. Діти не знають, що то був за час, коли реальність у нашій країні була зовсім іншою. Вони не можуть відчути, наскільки іншою була ця країна, коли записи рок-музики були підпільними, а не піратськими, коли прикладалися не до ікон, а до прапорів, потайки ходили до храмів і читали «самвидав».
Ми знаємо, але не пам’ятаємо той час, що був реальністю для наших батьків і дідів. Так з кожним поколінням іде в минуле — в історію, на сторінки підручників і романів — цілий світ: живі люди, події, ідеї, що колись оволодівали масами, та ідоли, яким поклонялися.
Проте щось залишається і переходить у нову епоху. Щось борсається на поверхні навіть кількох епох. А щось було, є і буде завжди. І це не лише наші одвічні проблеми — дурні та дороги.
Десять століть тому київський князь Володимир хрестив Русь. Князь прийняв християнство, і за князем християнство прийняли поляни, древляни, в’ятичі, кривичі, дреговичі та інші племена, об’єднані під могутньою і мудрою рукою Володимира. Певно, мало в історії прикладів такої безболісної, безкровної і масштабної революції, якою стало прийняття православ’я Руссю. Можливо, це єдиний приклад.
За цю понад тисячу років на широких просторах Русі трапилося все, що лише може трапитися в історії, — становлення і падіння держав та імперій, війни і нашестя, голод і епідемії. Завойовники всіх племен і народів, різного штибу вожді й тирани, провісники «нової віри» і руйнівники храмів, пройдисвіти і самозванці всіх мастей. Неначе хвилі, накочувалися вони на Русь, і, неначе хвилі, не залишали по собі сліду.
Віра святого князя Володимира та її твердиня — Православна Церква — тисячу років йшли до нас, і вже тисячу років вони з нами. Віра і Церква пережили часи піднесень і падінь, розкол, утиски, терор і епоху офіційного атеїзму. Переслідувачі ще не забуті, а над нашою землею знову підноситься Хрест.
Адже храми споруджують «ні цар, ні Бог, ані герой». Храми завжди будують люди, і будують усією громадою — по копійці, по цеглинці, убогі та багаті, грішники та праведники. Чому ж ми знову і знову, вже 1020 років споруджуємо храми? Навіщо ми відновлюємо храми, зруйновані нашими ж руками? Для чого нам віра?
Раніше — немає значення, коли — таке запитання не виникало б, а коли б і виникло, то з тим, хто запитує, «розібралися» б досить швидко і жорстоко. Одначе це, так би мовити, перегини, наша людська нетерпимість. Віра святого князя Володимира — Православ’я — пропонує людині вибір. Опції прості, та стають зрозумілими не одразу. Очевидно, повне розуміння приходить лише тоді, коли твій вибір не тільки стався, але й відбувся.
Перша опція — коротке життя і смерть назавжди. Ти сам собі господар і правитель, і вільний вирішувати, у чому сенс твого життя будь-якої миті. Можеш щохвилини змінювати цей сенс або вести абсолютно безглузде життя. Дозволено все. А потім смерть тіла і вічна, безнадійна, сповнена відчаю і страху «скам’яніла мука» душі, що скиглить коло навічно «зачинених воріт» своєї справжньої обителі.
Проте смерть може бути початком не лише страждань — смерть може стати початком іншого, вічного життя. Того життя, позбавленого страждань, сумнівів, страху, хвороб і нещасть, докорів сумління і маячні розпаленої совісті, яке нам одвічно було призначене. Звідси, з «поцейбічної» точки зору, таке життя може видатися нудним. Як, не боротися і не шукати, не знаходити і не здаватися?! — Повір, вічне життя душі в її істинному притулку не видасться нудним. Те життя інше. Його не можна оцінити за мірками, прийнятними для життя нашого тіла. Зараз те життя неможливо уявити, як важко уявити сьогодні підпільний рок-концерт або «самвидавську» книгу. Однак те життя — це природний стан душі, що зовсім ненадовго була полонена в незатишному тлінному тілі, що з радістю вирвалася до світла і щастя — глибокого, всеосяжного, безтурботного і неминущого щастя. Адже ти бував щасливим? — Сильне відчуття, але таке скороминуче… Вічне життя нашої душі — це постійне відчуття щастя.
Приймаючи віру, ми обираємо своє майбутнє. Але до майбутнього веде не лише вибір мети, але й вибір шляху. А різні шляхи ведуть до різної мети. Віра допомагає нам вибрати мету і шлях. Саме так, визнавши «я вірую», ти зовсім не робиш вибір, а поступаєшся початковому вибору своєї душі. Адже ти завжди сам страждаєш, образивши когось? Якщо сказав неправду? Якщо був несправедливим до ближнього? — Це твоя душа-християнка дає тобі знак: уже час!
Виходячи з вибору своєї душі, ти починаєш шлях до своєї справжньої домівки, до свого справжнього «я», до того майбутнього, котре визначив для тебе Господь. До визволення душі від «мерзенного тягаря» сумнівів, що «розбивають у грудях любов». До знання того, хто ти є і яким ти є насправді. Наш бунт проти особливостей цього шляху — це не бунт, що викликає захоплення. Це лінощі, що заслуговують осудження. Чи готовий ти пожертвувати вічним життям своєї тремтячої від щастя душі? — Постав собі це запитання, коли душа-християнка вступає у конфлікт із тілом.
Проте багато складного в нашому житті, і молода душа не завжди готова дати відповідь. Іноді вірити недостатньо, іноді треба й знати. Саме на допомогу тому, хто шукає відповіді, ми, наші пращури і пращури їхніх пращурів уже тисячу років зводимо храми. Йди до храму, там тобі допоможуть. Будь певним, двері храму відкриті саме для тебе.
Святий Володимир пішов за покликом своєї душі та зробив вибір за всіх своїх співвітчизників. У ті часи такий вибір визначав не лише майбутнє душ слов’ян, але й потенційних спільників і ворогів Русі. Тоді битва за душу людську велася не лише у храмах, а й на полі битви. Слов’яни щедро заплатили за свою віру мільйонами життів… Сьогодні може здатися, що настали легкі часи, і віра стала справою мирною і суто особистою.
Це омана. На зміну сокирам і ятаганам у битві за душу пішли в хід більш вишукані та тонкі засоби. Принципом сучасної «цивілізованої демократичної держави» є визнання віри особистою справою громадян і надання гарантій свободи віросповідання. Це означає, що держава не втручається у справи віри і Церкви, однак при цьому фактично надає рівноправний статус будь-якій вірі, культові, віруванню і загалом будь-якому набору рухів тіла і словосполучень, які хто завгодно оголошує релігією. То ж чи не є ця свобода прихованим і руйнівним втручанням у життя твоєї душі?
Але ж це жахливо — наша православна віра, принесена людям Господом, Який прибрав подобу Людини і прийняв страшну і мученицьку смерть заради любові до нас і нашого спасіння, віра, котра пропонує тобі можливість вічного і чудового життя, віра, що вже живе у твоєму диханні, раптом стає в один ряд із вигадками божевільних і пройдисвітів. Так, сучасна держава перестала гнобити священиків і їхню паству. Але при цьому дала дорогу будь-якому культові, що претендує не більше не менше — на твою безсмертну душу.
Православ’я ж є шляхом визволення душі, пригніченої гріхами і лінивою плоттю, шляхом набуття душею її найвищого стану — радощів від спілкування з Творцем.
Тому така «ліберальна цінність», як свобода віросповідання, є знаряддям значно могутнішим за вогонь і меч. Це навіть не черговий «-ізм» — це справжня чортівня.
Якою б короткою не була наша мить на землі, вона існує і проходить у тісному спілкуванні з іншими людьми. Тобі ще належить довідатись, як складно буває жити поруч із собі подібними. Настільки складно, що для багатьох стало професією примирення ближніх одне з одним і з дійсністю (це філософи, політологи, юристи, психологи, соціологи…). Для розв’язання складних ситуацій ці люди пропонують безліч надзвичайно складних і заплутаних правил. Як-то кажуть, якщо від хвороби існує багато засобів, хвороба невиліковна… Віра пропонує тобі лише одне універсальне правило — полюби ближнього свого як самого себе. Це вимагає великої праці, проте ясність і простота концепції роблять цю працю радісною. І — ти неодмінно переконаєшся — дуже ефективною.
У храмах, в університетах, на вулиці, по сусідству безліч людей, котрі охоче дадуть відповідь на запитання «Для чого нам віра?». І буде названо багато причин і міркувань, надзвичайно логічних, чудових, дотепних, інтригуючих і просто цікавих. Ці відповіді будуть подібними до визначення щастя — для кожного знайдеться своя відповідь і своє визначення. Але мені здається, що ти вже знаєш відповідь. Вибір за тобою.
Максим Федорченко
За матеріалами журналу: Отрок