18 вересня — день убивства святого страстотерпця князя Гліба (у Хрещенні — Давида)
З дня смерті братів Бориса і Гліба минув 1001 рік. В часи Древньої Русі звичайна родина складалася, як мінімум, з шести-восьми осіб. Як правило, родини були дуже дружними і згуртованими. Але траплялося й так, що багатодітність призводила до серйозних конфліктів і запеклої боротьби за спадщину, що залишалася після смерті батьків.
При цьому в хід йшли будь-які засоби, аж до фізичного усунення конкурентів.
Жертвою таких міжусобиць ставали не тільки представники «зацікавлених сторін», але і ні в чому не повинні люди.
Схожа драма розігралася і в сім’ї Великого Київського князя Володимира відразу після його смерті у 1015 році.
У хрестителя Русі було 13 синів і 10 дочок від шести дружин. Володимир помер у зрілому віці, раптово, після хвороби, і, як це часто буває, прямої передачі престолу не відбулося. Головна трудність після смерті Великого князя була в тому, що 11 його синів народилися в язичництві, і тільки двоє – Борис і Гліб – були дітьми від церковного шлюбу. Виникло дуже непросте питання. Правом на Велике князювання має найстарший нащадок чоловічого роду. Але кого саме вважати старшим? Якщо мова йде про старшинство взагалі, то таким був Святополк – другий син князя і найстарший на той момент (перший син Вишеслав помер ще за життя батька). Якщо ж мова йде про старшинство серед закононароджених синів, то спадкоємцем мав стати Борис, якому в 1015 році виповнилося 29 років.
Святополк і Борис були зовсім різними людьми. Народившись в язичництві і мало чим відрізняючись від свого оточення, Святополк прийняв християнство вже в зрілому віці. Побожністю він не відрізнявся, і хрестився, радше за політичними мотивами, аніж за особистим переконанням. Походження княжича вельми туманно – його мати до співжиття з Володимиром була черницею, але разом з тим мала дуже ефектну зовнішність. Вона сподобалася брату Володимира Ярополку, який вчинив цілком традиційно для того часу – зробив жінку своєю наложницею, незважаючи на обітниці цнотливості, дані нею при постригу. Та й кого, власне, цікавила думка нещасної жінки? Сподобалася князю? Хочеш жити? Тоді йди до нього в гарем. Від цього зв’язку народився Святополк. Але ще коли він був в утробі матері, Володимир у боротьбі за владу убив Ярополка і зайняв Київський престол. Все майно брата, в тому числі – і красуня-наложниця, перейшло переможцю. Володимир взяв жінку в своє оточення, зробив фавориткою, а ще ненароджене дитя проголосив власною дитиною.
Читайте також: Святі благовірні князі-страстотерпці Борис та Гліб
Однак князь так і не зміг полюбити свого прийомного сина. Спочатку – за те, що він був нагадуванням про вбитого брата, потім – за те, що не виправдав його сподівань. Святополк ріс грубим воякою і не володів тими якостями, які повинен мати державний діяч.
Інша справа – Борис і Гліб. Вони народилися ще до Хрещення Русі, але їх дитинство проходило вже в зовсім іншій атмосфері – Київ піднісся до рівня європейських міст, налагодилися зв’язки з Візантією і Болгарією, в столицю Русі приїжджали проповідники, вчені та місіонери. Молодші Володимировичі отримали хорошу освіту, але найголовніше – вони зросли за батька-християнина, якому вдалося прищепити синам начатки щирої віри і любов до євангельських ідеалів. Подорослішавши, Борис і Гліб стали вірними соратниками Володимира, виконували найбільш відповідальні доручення князя. При цьому святих братів відрізняла простота і доступність, вони не хизувалися своїм походженням, з усіма були привітні, і така поведінка дуже швидко дозволила їм здобути повагу народу і бояр. Є деякі підстави вважати, що хреститель Русі всерйоз подумував над тим, щоб передати престол Борисові. Але не встиг…
***
…Йшов 1015 рік. З півдня стали доходити звістки про те, що кочівники-печеніги готуються напасти на Київські землі. Отримавши донесення розвідки, Володимир спохмурнів. Ох, як недоречно було це донесення! Зараз він лежав прикутий до ліжка, держава була на межі міжусобиці, а тут ще ці печеніги… Володимир, покликав слугу.
– Радомир, збирайся, візьми ще кількох помічників і вирушай в Ростов. Довго ніде не зупиняйся, хіба що для зміни коней. Мені потрібен Борис. Терміново. Ще скажи нашому вояці Пинізі, нехай споряджає дружину. Схоже, нам знову доведеться потрудитися…
Борис примчав швидко. Він вже знав, що батько не буде кликати його просто так. Не знімаючи зброї, княжич вибіг на ганок палацу, подолав кілька кімнат і опинився у просторій палаті. Володимир лежав на одрі, його обличчя було блідим. Навколо знесиленого князя метушилися кілька слуг, в кутку перед іконами чернець читав Псалтир. Поява Бориса трохи пожвавила Володимира, в його очах на мить спалахнув знайомий всім вогник. Давши знак прислузі звільнити палату, він покликав сина до себе.
– Синку… Недобрий час ми зараз переживаємо. Мені доповіли, що степ знову прийшла в рух. Хотів би я особисто перевірити, але не можу – бачиш, я захворів. Збери команду, по дорозі поклич ще кілька князів – можливо, вам дійсно доведеться зіткнутися зі степовиками. Їдь, розберися-потім повернешся сюди. Я хочу оголосити тебе спадкоємцем…
– Батько, я все зроблю, як ти хочеш! Твоя воля – моя воля, ти ж знаєш. Тільки от… Мене це сильно бентежить… Спадкоємець… Тобі краще видно, в чиї руки віддати престол наших предків. Але чи не стане це спокусою для моїх братів? Чи приймуть вони мене як старшого над собою?
– Візьмуть! Ще ніхто не йшов проти волі Володимира Рюриковича! Ніхто! – В цю мить Борису здалося, що перед ним – не хвора, немічна людина, а велетенський богатир, який просто приліг відпочити перед боєм. Але це було лише мить. На ліжку знову лежав знесилений князь. Він тихо обняв і поцілував сина.
– Їдь… Потім все обговоримо… І хай береже тебе Бог!
***
Тривога виявилася помилковою – ні дозорці, ні перехоплені «язики» не підтвердили попередніх донесень. Степ була спокійна. Борис зніяковів, все це здалося йому дуже підозрілим, і він вирішив почекати день-другий на кордоні. Минув тиждень, але степ, як і раніше була спокійна, а патрулі не приносили ніяких звісток окрім захоплених розповідей про впольованих зайців і перепелів. Борис дав команду збиратися в зворотний шлях. Раптом вдалині заклубився стовп пилу. Він швидко наближався, і незабаром княжич розрізнив десять вершників. Золотий хрест на малиновому стягові говорив про те, що кіннота, що мчала назустріч – руська. Борис насторожився. Коли між табором і неочікуваними гостями було менше сотні кроків, від групи відділився вершник і поскакав прямо до княжого намету.
– Мій пане, – важко дихаючи, кіннотник почав з розстановкою свою промову. – Твій батько, наш Великий князь… Твій батько спочив і відійшов до предків своїх…
У Бориса земля попливла з-під ніг, і він повільно, наче в безтямі, сів у пожовклу траву. Княжич разом згадав веселе своє дитинство, молодого міцного батька, його усмішку і живий розкотистий голос. Згадав і перше причастя, коли його, п’ятирічного малюка, Володимир сам ніс до Чаші. Згадав і перше катання на коні, коли було йому, маленькому, відразу і страшно, і радісно. Згадав і військові походи, під час яких князь навчав його – ще зовсім зеленого дружинника – правильному володінню зброєю. Коли він прийшов в себе, весь табір вже знав сумну новину. Хтось молився, хтось за старим звичаєм пив за упокій пана. І всі мовчали. Здавалося, все навколо наповнилося скорботної тишею.
– Мій пане! – перед Борисом знову виросла фігура посланця зі столиці. – Київський престол зайняв твій брат Святополк. Люди вже присягнули йому. Він просив передати тобі ось це, – гонець простягнув княжичеві опечатаний сувій.
Це був лист від Святополка, який пропонував мир і співпрацю. Борис зрозумів, до чого хилить його брат – той відчував, що його становище дуже хитке, і поспішав заручитися підтримкою законного сина Володимира. Але була в його листі і прихована загроза. Борис знав, що новий Київський князь дуже підступна людина, і зараз просто шукає союзників, щоб почати війну проти інших своїх братів. Найбільше Бориса гнітила думка, що якщо він стане допомагати Святополку, то йому доведеться вбити й улюбленого брата Гліба – такий був закон того дикого часу. Менше всього хотілося княжичеві брати участь у цій м’ясорубці. А ще він розумів, що і його самого Святополк спробує знищити при зручному випадку…
– Будь нашим князем! Ти законний син Володимира! За тобою піде весь народ, веди нас у Київ! Візьми те, що належить тобі по праву! – воїни кричали, коли Борис йшов між рядами дружинників. Він і сам розумів, що такий шлях досить привабливий, і йому нічого не варто було повалити Святополка з престолу. Але Борис чудово знав, чим закінчуються подібні повалення кров’ю, бунтами, порушенням клятв. Звичайно, потім можна буде все це замолити, покрити чорною чернечою ризою, задобрити Бога черговою кам’яною церквою. Ні, цього нічого не хотів Борис! Він хотів одного – бути вірним Христу і залишатися вдалині від політичної боротьби.
Набравшись сил, княжич вийшов у коло перед воїнами і сказав:
– Брати! Я не буду боротися за престол! Моє місце тут, на кордоні – захищати Вітчизну!
І Бориса кинули! З ним залишилася тільки жменька вірних слуг, які готові були піти за ним на смерть. Інші воїни пішли – приймати присягу новому правителю. Це були люди, які вміли тільки воювати. Без різниці, з ким і в ім’я чого.
Минуло кілька днів. Загін продовжував нести варту. Вночі, обійшовши посади, Борис повернувся в намет і став читати молитви перед сном. Йому вже доповіли, що десь неподалік кружляє загін, висланий Святополком для вбивства. Помолившись, він заснув, але проспав недовго. Надворі вже сіріло. Княжич покликав похідного священика, і вони стали творити ранкове правило. Раптом за стінками намету почувся шепіт. Мить – і в намет з тріском увірвалися четверо озброєних катів. Бориса намагалися захистити слуги, але всі вони були тут же вбиті.
Чотири рази тіло Бориса протикали списами наскрізь, але навіть після цього він був ще живий. Стікаючи кров’ю, святий вибіг з намету і побачив, як люди Святополка добивають решти воїнів. Мученик впав на коліна і з останніх сил промовив:
– Слава Тобі, Господи, що дав мені випити цю чашу до дна!
Потім звернувся до вбивць:
– Закінчуйте скоріше те, що вам доручено! І хай буде мир братові моєму і вам!
Коли його поклали на воза, він був вже мертвий. Але щоб уникнути сумнівів, вбивці двічі пронизали серце Бориса. Після повернення в Київ його поховали потайки від усіх, справедливо вважаючи, що такий варварський злочин викличе обурення народу і підмочить репутацію князя. Так воно і сталося – чутка про вбивство поширився дуже швидко і дійшов до інших синів Володимира. Дізнався про трагедію і Гліб.
…Молодшого з святих мучеників вбили по дорозі в Київ. Йому було відправлено лист з проханням терміново з’явитися в столицю. Старший брат Ярослав довго відмовляв Гліба від цієї поїздки, але той не вірив, що у Святополка підніметься рука здійснити друге вбивство. Проте сам Святополк думав інакше – він вважав, що Гліб буде мстити за брата, і хотів вирішити цю проблему раз і назавжди.
Назустріч Глібу він послав найжорстокіших головорізів, які тільки були в його команді. Вони вистежили і Гліба в п’яти верстах від Смоленська, коли той плив униз по Дніпру у своєму човні. Але княжу кров проливати вони не ризикнули: убив княжича його власний кухар, якому посланці Святополка пообіцяли зберегти життя. Скоївши злочин, вбивці закопали тіло мученика на березі Дніпра, поклавши в простий дерев’яний ящик.
Крім Бориса і Гліба від рук Святополка загинув ще один брат – Святослав. Його з сімома синами зарубали, коли він ховався в Карпатах. Але братовбивцеві не судилося довго княжити у Києві – проти нього виступив брат Ярослав, який пізніше отримав прізвисько Мудрий. Брати кілька разів вибивали одне одного з Києва, поки Святополк остаточно зійшов з історичної арени. Літописи навіть не вказують точного місця його смерті.
Після свого утвердження на Київському престолі Ярослав розшукав останки святих братів і поклав їх у спеціально збудованому храмі. Але до наших днів він не зберігся, оскільки був зруйнований ордами Батия. Під час татаро-монгольського ярма зникли й самі останки святих мучеників. Тричі робилися спроби їх знайти, але всі вони виявилися безрезультатними.
Читайте також: Перші святі Київської Русі: князі Борис та Гліб.
Князі Борис і Гліб були канонізовані майже відразу після своєї смерті – в 1072 році. Літописи сповнені розповідями про чудеса зцілення, що відбувалися біля їхнього гробу. Відомі також випадки, коли святі брати були перед вирішальними битвами і благословляли полководців. Але більше всього Церква вшановує братів за те, що вони показали приклад мужності перед лицем страшного вибору – або померти самим, або стати вбивцями власного брата, нехай навіть і такого, яким був Святополк.
Так, святі брати увійшли у вічність, виконавши, мабуть, найважчу заповідь Христа: «…любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто гонить вас».
Спеціально для подвигу Бориса і Гліба наша Церква визначила новий чин святих страстотерпців. Тобто – тих, хто зазнали невинні страждання, але простили своїх гонителів, і зустріли смерть з християнським смиренням.
За матеріалами сайту: УПЦ