“Хрест – краса Всесвіту”
Свято Воздвиження Хреста Господнього… Віками в цей день у храмах архієрей, оточений сонмом духовенства, стоячи посеред церкви, піднімав високо над людьми, які молилися, хрест і осіняв ним на всі чотири сторони, а хор в цей час співав: “Господи, помилуй!”
Це було свято християнської імперії, яка народилася під знаком Хреста, в день, коли імператор Костянтин побачив у знаменні Хрест і слова: “Цим переможеш…” Свято перемоги християнства над царствами, культурами і цивілізаціями, свято того християнського світу, який розпався, розпадається на наших очах.
Так, і в нинішньому році, як щороку, буде відбуватися цей урочистий древній обряд. І буде радісно співати хор: “Хрест – царів держава, хрест – краса всесвіту”.
Але навколо храму буде шуміти величезне місто, байдуже до цього потаємного торжества, ніяк з ним не пов’язане, мільйони людей будуть продовжувати жити повсякденним життям, хвилюваннями, інтересами, радощами, бідами, котрі не мають ніякого відношення до того, що відбувається в храмах. Так як же насмілюємося ми повторювати ці слова перемоги, повторювати знову і знову про Хрест, що він – незламна перемога?
Треба, на жаль, визнати, що багато християн не знали би, мабуть, що відповісти на ці питання. Багато християн ніби звикли до того, що Церква загнана на задвірки життя, вигнана з культури, з побуту, зі школи – звідусіль.
Багато християн задоволені тим, що їм з презирством дозволяють “виконувати свої обряди”, аби вони вели себе тихо і слухняно і не заважали світу будувати своє життя – без Бога, без Христа, без віри, без молитви. Вони, ці втомлені християни, вже майже й не пам’ятають, що сказав Христос в ніч, коли йшов на розп’яття: “У світі сумні будете, але будьте відважні, бо Я переміг світ”.
Але, думається мені, якщо ми святкуємо це свято Воздвиження Хреста, якщо повторюємо стародавні слова перемоги і торжества, то не для того, щоб тільки згадувати перемоги минулого, згадувати те, що було і чого більше немає. А для того, напевне, щоб глибше вникнути в сенс самого цього слова “перемога” в християнській вірі.
Можливо, тільки тепер, позбавлені зовнішньої сили, зовнішньої перемоги, підтримки влади, незліченних багатств, позбавлені всього того, що здавалося символом, знаком перемоги, ми опиняємося здатними зрозуміти, що, напевне, і не було все це справжньою перемогою.
Так, золотом, сріблом і коштовним камінням був оздоблений цей Хрест, що зводився руками священиків над людськими натовпами, але ні золото, ні срібло, ні дорогоцінні камені не здатні затьмарити справжній і початковий сенс Хреста: знаряддя ганебної і болісної страти, до якого цвяхами прибитий всіма кинутий Чоловік, Який задихається від болю і спраги.
І маймо мужність запитати себе: чи не тому і загинули всі ці християнські царства і культури, чи не тому поразкою обернулася перемога, що осліпли ми, християни, до останнього змісту, останнього значення головного символу. Вирішили, що золотом і сріблом можна затьмарити це значення, і що все, що хоче від нас Бог, – це щоб ми поклонялися минулому.
Але шанувати Хрест, споруджувати його, співати про перемогу Христа – чи не означає це, перш за все, вірити в Розп’ятого, вірити, що хресний знак – це знак однієї приголомшливої, єдиної за своїм змістом поразки, яка – тільки в силу того, що вона – поразка, тільки в міру прийняття її як поразки – і стає перемогою і торжеством.
Ні, не для зовнішньої перемоги прийшов у світ Христос: Йому запропоновано було Царство, і Він відкинув його.
У момент зради Його на смерть, Він сказав: “Невже ви думаєте, що Я не міг би вмолити Свого Отця послати легіони ангелів, які захистили б Мене?” Але ніколи не був Христос більше Царем, ніж коли, оточений злісним і ревучим натовпом, йшов Він до Голгофи, несучи на плечах Хрест Свій. Ніколи не була такою очевидною царственість Його і сила, як в той час, коли вивів Його Пилат до натовпу, одягненого в багряницю, засудженого до смерті злочинця, з терновим вінком на голові, і коли він каже скаженіючому натовпу: “Ось, Цар ваш!”
Адже тільки тут вся таємниця християнства, і тому перемога його – в радісній вірі, що в цьому відкинутому, розп’ятому і засудженому засяяла в світ любов Божа, відкрилося Царство, над яким ніхто не має ніякої влади. Тільки прийняти Христа повинен кожен з нас, прийняти всім серцем, всією вірою, всією надією. Інакше все одно не мають сенсу ніякі зовнішні перемоги.
І можливо, нам потрібна була ця зовнішня поразка християнського світу, потрібно було це зубожіння і відкидання, щоб очистилася наша віра від усякої земної гордині, від надії на зовнішню силу, на зовнішню перемогу. Щоб очистилося наше сприйняття Хреста Христового, який підноситься над нами і над світом, навіть якщо ми і світу цього не бачимо.
Підноситься і перемагає, незважаючи ні на що.
Протоієрей Олександр Шмеман. “Воскресные беседы” YMCA-PRESS, Париж, 1989, стор. 118-120.
За матеріалами сайту: Рівненської єпархії