Кого Церква називає праотцями та отцями нашим і чому так урочисто звершується пам’ять їх перед святом Різдва Христового?
Праотці – це великі праведники старозавітні, і, перш за все, це святі пророки. Чому ж так важлива для нас пам’ять про цих праотців, пам’ять про святих пророків?
Кожне велике діло людське, навіть особисте, якщо тільки воно ставить собі великі завдання, вимагає довгого, багаторічного, глибокого приготування, а всі великі події в житті роду людського, найбільші історичні події готувалися історією протягом багатьох років, іноді навіть сотень років.
Якщо так у справах людських і особистих справах, якщо так у житті історичному всього людства, то тим більше так мало бути у справі підготування найвеличнішої події в історії всього людства – підготовки явлення світу Господа Іісуса Христа. Такою мала бути підготовка роду людського до сприйняття високого Христового вчення.
Поклоніння істинному Богу, пізнання Його було у стародавні й найдавніші часи надбанням тільки одного обраного народу Ізраїльського, а всі інші народи йшли у справі пізнання релігійного шляхом природним. Вони не мали одкровення, яке дано було народу ізраїльському, і стародавні язичники пізнавали Бога тільки у явищах природи. Їхні релігії були натуралістичними, вони обожнювали речові початки світу, поклонялися небесним світилам, усім стихійним силам природи, обожнювали звірів і птахів й поклонялися ідолам, яких самі виліпили…
Пізнання Бога як Єдиного Сущого, як вічно сущого в Самому Собі було надбанням лише обраного народу Ізраїльського, бо цей народ шанував Єгову, а слово «Єгова» давньоєврейською мовою означає «Сущий». Але і це пізнання Бога, і це поклоніння істинному Богу, було далеким від того пізнання, яке дано було людям у християнстві. Бо народ ізраїльський розумів Бога як страшного самодержця, Творця світу, карателя і Суддю. Вони були майже так само далекі, як стародавні греки й язичники, від розуміння того, що Бог є любов.
А сутність вчення Христового зводиться саме до проповіді про любов, вчення про неї. До розуміння цієї великої істини потрібно було підготувати народ ізраїльський, увесь світ, усе людство. І Господь Бог протягом тисячі років проводив цю велику підготовку. Господом Богом у найдавніші часи були дані обітниці роду людському про Спасителя світу. Ще Адаму, першій людині, перед вигнанням його з раю Господь дав велику обітницю: «Насіння дружини зітре голову змія». Насіння жінки і є Господь наш Іісус Христос, а жінка є Пресвята Діва Богородиця, Матір Божа.
Іще древній праотець наш Іаков, онук Авраама, дав нам велике пророцтво про Спасителя світу. Коли перед смертю він благословляв дванадцять своїх синів, то синові Іуді, тому, з роду якого мав з’явитися світу Господь Іісус Христос, сказав: «Не відійметься скіпетр від Іуди, ані з його стегон законодавець, аж прийде Примиритель, що Йому буде послух народів». Він говорив про Примирителя. Це те ж саме, що Спаситель, бо Спаситель був примирителем людей з Богом. Він говорив про Сина Божого, Господа Іісуса Христа, майже за два тисячоліття до Різдва Христового…
Святий пророк Ісая також провістив прихід Христа: «І прийде Викупитель Сіонові й тим, хто вернувся із прогріху в Якові, каже Господь». Викупитель Сіону – це Спаситель народу ізраїльського, бо Сіоном називалася та гора, на якій був споруджений храм Соломона, і під ім’ям Сіону часто мається на увазі саме народ єврейський…
Глава 53-тя великої книги пророка Ісаї починається такими словами: «Хто нашій спасенній тій звістці повірив, і над ким відкривалось рамено Господнє? Бо Він виріс перед Ним, мов галузка, і мов корінь з сухої землі, не мав Він принади й не мав пишноти; і ми Його бачили, та краси не було, щоб Його пожадати! Він погорджений був, Його люди покинули, страдник, знайомий з хворобами, і від Якого обличчя ховали, погорджений, і ми не цінували Його. Направду ж Він немочі наші узяв і наші болі поніс, а ми уважали Його за пораненого, ніби Бог Його вдарив поразами й мучив. А Він був ранений за наші гріхи, за наші провини Він мучений був, кара на Ньому була за наш мир, Його ж ранами нас уздоровлено! Усі ми блудили, немов ті овечки, розпорошились кожен на власну дорогу, і на Нього Господь поклав гріх усіх нас! Він гноблений був та понижуваний, але уст Своїх не відкривав. Як ягня був проваджений Він на заколення, й як овечка перед стрижіями своїми мовчить, так і Він не відкривав Своїх уст. Від утиску й суду Він забраний був, і хто збагне Його рід? Бо з краю живих Він відірваний був, за провини Мого народу на смерть Його дано. І з злочинцями визначили Йому гроба Його, та Його поховали в багатого, хоч провини Він не учинив, і не було в Його устах омани».
Хіба ви не бачите у цих словах справжній образ Господа Іісуса Христа, Який все життя Своє людське від народження у Віфлеємських яслах був найпростішою, найнікчемнішою на вигляд людиною, на думку людей, Його оточуючих, був сином нікому не відомих людей, бо батьком Його помилково вважали теслю Йосифа. У ньому не було зовнішньої величі, Він був надзвичайно простим, усе Його життя земне було дуже простим.
Хто міг повірити цьому пророцтву? Не могли іудеї повірити, бо чекали Месію як великого славного царя, який підкорить усі народи, який стане всесвітнім владикою, який прийде у владі і силі. Вони не могли повірити, що буде Він приниженим перед людьми, що закінчить життя, як злодій, на Хресті Голгофському. Вони думали, що Його катували за те, що винен був перед Богом, але Він страждав добровільно, Він за нас страждав, Він наші гріхи прибив до Хреста. Він як агнець перед тим, хто стриже його, був безмовний і не відкривав Своїх уст… Сліпим був рід людський, не знав він шляху істинного, і коли з’явився Христос, Який про Себе говорив: «Я є шлях, істина і життя», – тоді тільки народові ізраїльському засяяло світло істинне, відкрилися їхні сліпі очі, побачили вони це світло і пізнали шляхи Господні…
Багато можна було б говорити про те, які чудові слова читаємо ми у книгах пророчих про Господа Іісуса Христа. Але і цього досить…
Чи нам не шанувати цих великих, обраних Богом мужів, чи нам не шанувати пам’ять їх нині – перед тим, як святкуватимемо Різдво Господа Іісуса Христа? Чи нам не шанувати їх за те, що вони тяжким переслідуванням, гонінням, катуванням і лютій смерті піддавалися за ці пророцтва! Бо чули ви в апостольському читанні, як багато страждали ці великі люди, як вони були вигнані і поневірялися у горах, як був перепиляний дерев’яною пилою найбільший пророк Ісая, як були вбиті й тяжко гнані майже всі святі пророки.
Чи нам не шанувати наших праотців, які були найбільшими праведниками, чи нам не шанувати праотця Авраама, який явив такий дивовижний послух волі Божій: за першим словом Господа залишив свого батька, батьківщину і пішов невідомо куди, в землю Ханаанську, як повелів йому Господь. Він єдиного сина свого Ісака без вагань готовий був принести в жертву, але був зупинений Ангелом!
Чи нам не шанувати Йосифа, правнука Авраама, в якому прп. Єфрем Сирин знаходить безліч рис, які уподібнюють його Самому Господу Іісусу Христу? Чи нам не шанувати видатного пророка Мойсея, з яким говорив Сам Бог; який сприйняв від Бога десять заповідей Старого Заповіту; чи нам не шанувати того, кого у Св. Письмі називають найлагіднішим з усіх людей? Чи нам не шанувати всіх тих, хто вів усе людство до того, щоб відкрились серця наші й уми наші перед великою проповіддю Христовою?
Вшануймо ж пам’ять їх не тільки на словах, не тільки проповіддю, яку чуєте від мене, не тільки богослужінням, яке здійснюємо нині в їх пам’ять. Вшануймо їхню пам’ять тим, що відкриємо наші серця перед Прийдешнім Господом Ісусом Христом.
Святитель Лука (Войно-Ясенецький)