Як говорити про Бога під час війни?

Виникає таке відчуття, що світ зараз на межі катастрофи. Війна завжди страшна, вона несе особливий жах, вона кидає людей, включаючи і віруючих, у невір’я і страх. Зараз, ми проходимо нелегкий період історії. Тому дуже важливо зберегти віру і пам’ятати, що володарем історії є Бог і Він все промишляє.

Нам сьогодні потрібно особливе зусилля для того, щоб сфокусуватися на Господі, сфокусуватися на Його слові, сфокусуватися на тому, що Він говорить нам, людям яких він любить, про яких Він піклується і яким Він залишив своє слово для того, щоб воно було світильником на нелегкому шляху, включаючи і такі обставини, як війну.

Тяжкі часи продовжуються, але разом з цим триває і життя. Господь Іісус Христос перед відходом на небеса попереджав, що війни і військові чутки будуть: «Також почуєте про війни та про воєннічутки. Глядіть, не лякайтесь, бо статись належить тому, але це ще не кінець» (Мф. 24:6). Війни були завжди, як би не розвивалося людство, гріх живе всередині людини. І правителі царі завжди будуть хотіти довести іншим свою перевагу, розширити територію, залишити своє ім’я в історії. Гордість, марнославство живе в тому серці, яке не під пануванням Бога. У кожної людини є своя місія, хтось її вже усвідомив, хтось ще ні, проте християнство навіть в нелегкий час свідчить і говорить про особливу місію — надихнути багатьох людей йти проти течії цього світу і жити в повноті з Богом. Звісно, під час війни робити це дуже непросто. Коли тривоги, розпач, страждання люди якраз біжать до Бога, адже людям потрібна надія і віра в те, що все буде добре. Тим, хто живе в гарячих точках, потрібний захисток, ті, хто втратили на війні рідних друзів і близьких потребують втіху та впевненість у відплаті. І з усіма цими людьми потрібно говорити про Бога, по-різному — але потрібно.

Для початку слід згадати старозавітний Ізраїль, що виглядав як військовий табір, в якому Бог був головним воєначальником. Війна була серцем і релігією Ізраїлю, і Ізраїль виявляв через війну свою ідентичність. Дуже часто у книгах Старого Завіту можна натрапити на термін «священна війна», тобто війна, яку веде сам Бог проти грішних народів і людей, які не є з Ним у союзі. Тому ізраїльський народ, коли воює, освячується. У книзі Чисел є згадка про захист рідного краю, благословенний Богом: Бог обіцяє допомагати народові, який захищає себе. Тому, воїнам які ведуть боротьбу, потрібно показати, що Бог завжди допомагає тим, хто виконує Його заповіді, тим, хто очистив себе від гріха і веде боротьбу проти ворогів. Щодо «священної війни», то існувало правило духовного очищення перед початком бою, коли воїни мали пройти певну духовну підготовку. Це дуже цікаво. У книзі Чисел читаємо, що й після повернення з бою вони мусили очиститися (Чис. 31:19), бо заплямовувалися, оскверняли свою культову чистоту вбивством. Навіть цар Давид, який, пролив багато крові, неміг збудувати храму Господнього. Отже видно, що Старий Завіт не засуджує війну як явище, але й не заперечує її жорстокості.

У Новому Завіті кардинально інше бачення війни. В Євангелії від Луки читаємо, що, коли воїни підійшли до Іоанна Хрестителя і запитали, що їм робити, аби спастися, то у відповідь почули: «Нікому кривди не чиніть, фальшиво не доносьте і вдовольняйтесь вашою платнею» (Лк. 3:14). Новий Завіт доповнює Старий. Він являє
Себе через Господа, Який цілком змінює погляди того часних людей на життя. Іісус Христос приносить нову і добру вість, а вона несе любов і мир. Несе Любов, яка все перемагає і зцілює. Господь учора сьогодні і во віки той же (Євр. 13:8), Він не змінюється, при цьому Він повнота мудрості і найкраще знає, що неможливо вплинути на серце різних людей у різних обставинах, використовуючи при цьому однакові підходи. На старті формування відносин з людиною, або на етапі повернення духовно заблудлого сина, Бог відкривається з одного боку, потім у людини зростає довіра та розуміння Бога і Господь відкриває йому ще одну невід’ємну частину свого характеру. Всі ми чули заповідь прощати ворогів наших, Господь закликає християн прощати, благословляти і молитися за тих, хто робить по відношенню до нас несправедливість і жорстокість. Але не завжди це допоможе — матері, яка втратила сина на війні, прийняти Христа як свого Спасителя буде майже неможливо, адже у розпачі це лише більше розчарує її і відштовхне від Бога. Жінці з розбитим серцем від такої втрати, краще всього починати розповідати про Бога як про справедливого Суддю, Який воздасть вбивці по заслугам, потім необхідно розповісти про велику надію на вічне життя з Христом для кожного, хто приймає Його як свого Спасителя, розповісти про небеса, де вже не буде хвороби, горя, сліз і смерті. І тільки тоді, коли душевні рани почнуть затягуватись вона буде готова почути ніжний Божественний заклик любити ворогів і буде здатна прийняти в своє серце Христа. Любов, про яку говорить Христос, що вона довготерпелива, лагідна, вона не заздрить не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла (1 Кор. 13:4-14:5). Ця любов не мстить і все прощає. «Хто вдарить тебе в праву щоку, оберни до нього й другу» (Мф. 5:39). І зрештою Христос каже: «Мир вам!», коли являється апостолам після Свого воскресіння. «Мир свій даю вам» (Ін. 14:27). Христос залишає Свій мир як дар людям. І в Нагірній проповіді Він високо підносить тих, хто бореться за мир, кажучи: «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться». Тому справжній воїн-християнин — це той, хто постійно прагне миру, має настанову до миру, хто служить миру і зі зброєю в руках захищає мир. Воїн-християнин завжди дотримується християнських норм життя і не зловживає військовою силою. Воїн-християнин — це той, хто несе справедливість і пам’ятає про милосердя, це той, хто не зловживає своєю силою, а завжди пам’ятає про слабших та немічних і у своєму служінні допомагає кожному, хто цього потребує. Воїн-християнин живе згідно з Божими Заповідями та вченням Церкви. Виконуючи ретельно свої християнські обов’язки, проводячи духовне життя, він прагне зростати і плекати свої чесноти та дари, які віддає іншим. І найважливіше — це служіння до кінця, готовність віддати життя заради життя інших людей.

Таким чином, стає зрозумілим, що немає універсального підходу щодо проповіді Євангелія, адже найбільше у світі Бог хоче, щоб кожен віруючий у Нього не загинув, але мав життя вічне. Поки ми живемо на землі, ми будемо зіштовхуватися із реальністю існування зла, адже зло проникло на землю після гріхопадіння, воно увійшло в усе людство, воно увійшло у навколишню природу і воно, на жаль, дає про себе знати в різних страшних обставинах, навіть у таких, як війна. Але найбільше, що потрібно пам’ятати кожному християнину, кожній людині у подібних обставинах, це те, що відбувається в наших душах, те, що відбувається у серці людини. У цьому наша сила. Сила християнина у тому, що ми маємо доступ до Боже ственної сили, ми маємо доступ до духовного світу, який здатний зупиняти армії, який здатний змінювати серця правителів, який здатний нести всім людям інше життя — Боже життя. І наша задача як християн, передусім, пам’ятати, що Господь всім керує, наша задача бути людьми віри, людьми які знають, що на Господа можна уповати; бути людьми, які знають що Господу можна довіряти; людьми, які моляться і ведуть внутрішню боротьбу проти сил темряви.

Господь керує усім, усім без виключення. Розуміючи це, у нашому серці буде формуватися ясне і впевнене відношення до усього, у тому числі й до війни. Якщо ми не залишимо нашої надії на Бога, якщо ми будемо пам’ятати про те, що говорить Господь в Своєму слові, тоді почнемо у повній мірі довіряти Богу, зможемо вирішувати будь-які питання вирішувати на духовному рівні та збагнемо як діяти і що говорити людині про Бога під час війни.

Святослав Мішундур
За матеріалами сайту: КДАіС Академічний Літописець

Залишити відповідь

Войти с помощью: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.