Дивлячись на діточок, які поспішають до школи, я подумки уявляю собі хлопчика такого ж віку, Іванка. Йому десять. За плечима не звичний нам ранець, а торбина з речами, Біблія і молитвослов. Напевно, мама, збираючи єдиного сина в дорогу, плакала. Але знала, що відмовити його від задуманого неможливо. Не тільки вона — всі оточуючі знали, що у хлопчика Івана Заліза і слово не за віком залізне. Якщо сказав, обов’язково зробить.
На 13-му році життя юнак Іван став ієромонахом Іовом
А може, і не відмовляли сина Іоанн і Агафія, його батьки, а навіть пишалися прийнятим рішенням — у десятирічному віці піти в монастир? Їх дворянський рід завжди зберігав вірність Православ’ю. Але навіть віруючим, благочестивим батькові і матері, чи легко відпустити від себе так рано улюбленого сина? Іван був допитливою, здібною дитиною, рано навчився грамоті. Вивчав подвиги і чесноти древніх подвижників і вибирав собі для наслідування те, що найбільше відповідало його характеру і нахилам. Але що таке дитячі мрії? Однак ця дитина цілком усвідомлено залишила рідну домівку. З торбинкою за плечима він прийшов в найближчий Угорницький монастир і попросив ігумена дозволити йому служити братії. Ми не знаємо, які слова знайшов хлопчисько, щоб ігумен зрозумів: це бажання — не гра в церкву, не дитячий каприз. Ваню взяли і скоро в монастирі полюбили — за його старанність, відкритість, дружелюбність, готовність завжди допомогти. Можливо, й тому, що він був наймолодшим. А ігумен провидів у Іванкові великі духовні дари.
На дванадцятому році життя Іван прийняв чернечий постриг з ім’ям Іов. А ще через рік, в тринадцять років, — як зазначається у житії, після багатьох духовних подвигів, — став ієромонахом! Виходить, духовна зрілість його у цьому віці вже була такою, що він міг самостійно приймати сповіді, наставляти, давати поради, керувати чиїмось духовним життям.
Головне — знайти зразок, який хотілося б наслідувати
Всю віру, енергію, силу душі вклав Іов в чернецтво. Він йшов тією дорогою, що проклали Іоанн Лествичник, преподобний Іоанн Дамаскін, преподобний Сава Освячений. Їх він наслідував, їх бачив для себе прикладом. І ще один зразок був у нього для наслідування — багатостраждальний старозавітний праведник Іов.
Згодом, чимало з тих, хто був знайомий із Іовом, говорили про його схожість зі старозаповітним тезкою.
Сила молитви Іова швидко стала відома за межами України, але суєтна слава світу цього бентежила подвижника
Життя преподобного Іова було настільки чистим і бездоганним, незважаючи на всю тяжкість чернечого подвигу, що сучасники порівнювали його з ангелом. «Був, — ідеться в житії преподобного, — чернець дуже майстерний, не так літами, як чеснотами прикрашений, живучи посеред братії, як ангел… і з кожним днем усе більше і більше удосконалюючись у чеснотах».
Інколи не тільки простий народ, але і знатні вельможі їхали до нього в Угорницький Свято-Преображенський монастир, де пройшло перше десятиліття його служіння. Сила молитви Іова швидко поширилася не тільки в Західній Україні, а й у Польщі. Люди приїжджали, щоб тільки глянути на нього, попросити поради, благословення, молитов. Багато монастирів хотіли бачити преподобного у себе, щоб він своїм прикладом показував ченцям «образ працелюбного і богоугодного житія». І як не тяжів Іов до тихого і відокремленого життя, йому довелося, за багатьма проханнями, перейти до Хрестовоздвиженського монастиря міста Дубно, де його майже відразу обрали ігуменом.
У той час православну громаду хвилював наплив іновірців, єретиків і сектантів. Преподобний Іов доклав багато зусиль до викриття єзуїтської проповіді католицтва, різко підіймаючись проти вчення про здійснення Таїнства Євхаристії на опрісноках і захищаючи використання квасного хліба. Ще більше зусиль спрямовував він, викриваючи протестантські секти, намагаючись уберегти від них православні громади. Тепер уже в Дубенську обитель стікалися з різних місць православне панство і простий народ. Але суєтна слава світу цього бентежила подвижника. Йому хотілося відокремленого пустельного життя, причому не в званні настоятеля, а простим ченцем.
За смирення своє преподобний Іов став першим ігуменом гори Почаївської
Іов залишає управління монастирем і йде в Почаївську обитель, яка тоді тільки почала влаштовуватися, після перенесення туди з дому благочестивої Анни Гойської чудотворної Почаївської ікони Божої Матері. В обителі навіть ігумена не було, тільки кілька монахів. Та ще старий дерев’яний храм, побудований першими ченцями. І знову братія просить Іова прийняти ігуменство, і він, через смирення своє, погоджується.
По суті, він став першим ігуменом гори Почаївської, перетворивши обитель за прикладом монастирів, заснованих на чернечих принципах святого Василя Великого і Студійського общежительного уставу. В цьому його часто порівнюють із преподобним Феодосієм Печерським. Заступництвом Пресвятої Богородиці і трудами самого Іова був побудований кам’яний храм замість дерев’яного. Преподобний намагався також улаштувати в монастирі колодязі, ставки, городи, сади. Він особисто садив плодові дерева, прищеплював і обкопував. Улаштований ним сад і зараз існує. Іще шумлять на вулицях Почаєва посаджені ним липи, яким уже більше 300 років. Він же копав озеро і обносив його греблями. Це озеро нині перебуває за огорожею монастиря Почаївської Лаври.
Побачивши одного разу пізно вночі чоловіка, який крав монастирську пшеницю, він допоміг йому підняти на плечі повний мішок і відпустив із миром. Але перед цим нагадав, яким небезпечним є злодійство для душі людини і про майбутній Страшний суд Господній. І така сила була в його словах, що той чоловік упав на коліна і довго плакав, каючись.
«Причаститися у Іова»,
— немов святий не помер 360 років тому, а й донині служить у печерному храмі
…Перша зустріч із Іовом Почаївським трапилася для мене несподівано, під час поїздки в Почаївську Лавру. Звичайно, і раніше я чула про цю святиню, але, соромно зізнатися, без особливої уваги. Загалом, про преподобного Іова тоді майже нічого не знала. У Почаїв їхала до знаменитої ікони Божої Матері, а також до її чудотворного джерела.
Приїхавши в Лавру, ми ввечері того ж дня сповідалися у великому Свято-Успенському соборі, де, незважаючи на значні його розміри, було тісно від паломників. А причаститися старець, який приймав сповідь, порадив «у преподобного Іова». Він так і сказав, немов преподобний не помер 360 років тому, а й донині служить і причащає в печерному храмі, спорудженому над викопаною ним уласноручно печерою.
Ночували в монастирському готелі. Піднялися затемна, щоб встигнути на ранню Літургію. На вулиці тільки почало світати, і в довгих напівпідвальних коридорах, якими ми йшли до храму, теж були сутінки. Пізніше я дізналася, що ці коридори-переходи до Печерного храму преподобного Іова та Антонія і Феодосія Печерських у роки гонінь на Церкву були домом для багатьох приїжджих прочан та подорожніх. Тут вони не тільки ночували, а й жили безвиїзно, без будь-яких зручностей, постом і молитвою служачи Господу. Хіба не їх молитвами і вистояв тоді монастир?
Одне з найзагадковіших місць Лаври — печерка, викопана святим, що «не випустить, якщо є несповідані гріхи»
— А ще там печерка є, — розповідала комусь жінка, яка йшла майже поруч із нами. — Маленька, вузька, але глибока, майже в людський зріст. Коли його ноги вже погано тримали, він собі цю печеру викопав і в ній молився, стоячи або на колінах. Монахи дозволяють туди спуститися. Тільки, якщо у тебе гріхи несповідані є, печерка тебе не випустить, поки при всіх не покаєшся.
Я мимоволі прислухалася — про кого це вона? Виявляється, мова якраз і йшла про преподобного Іова, ігумена Почаївського. Викопана ним печерка — одне з найзагадковіших місць у Почаївській Лаврі. Слизькі стіни, відчуття повної замкнутості і тісноти. Тільки дуже худий чоловік зможе сюди протиснутися. Тут досі на камені видно ямки, протерті колінами преподобного. Тут він проводив у глибокій молитві ночі, а іноді — й цілі тижні. Обливаючись сльозами, молився про цілий світ, забував про те, щоб хоч щось із’їсти. Сучасники святого Іова бачили іноді таємниче світло, що виливалося з цієї печерки назовні. Але ніколи не чули, щоб Іов комусь про це розповідав. Преподобний був мовчазний, у розмови вступати не намагався, а ось одну молитву повторював постійно: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене!». Постійною працею і подвигами розпинав свою плоть. Від цього тіло преподобного Іова було виснажене, на ногах кровоточили глибокі виразки. Так що він міг разом із апостолом сказати: «Рани Господа Ісуса на тілі моєму ношу». Ці виразки чітко видно на його мощах, віднайдених нетлінними 10 вересня 1659 року.
Святі мощі було віднайдено нетлінними 10 вересня 1659 року
Після смерті Іова поховали неподалік від цієї печерки. З його могили випромінювалося дивне світло, і багато людей, звертаючись за допомогою до преподобного, отримували її, а також зцілювалися від недуг. Сім років тіло його залишалося похованим у землі. Через сім років після своєї кончини Іов з’явився уві сні митрополиту Київському Діонісію і сказав, що прийшов час відкрити його святі мощі. Сон повторився тричі. У 1659 році, 10 вересня за новим стилем, труну преподобного було відкрито. Святі мощі були нетлінними. Зараз вони спочивають у срібній раці в печерному храмі і щодня відкриваються людям для поклоніння.
Читайте також: Обрітення мощей преподобного Іова Почаївського
П’ятдесят років життя віддав облаштування Почаївської Лаври преподобний. Вона стала його життям, світлом душі, надією. Чаять — у перекладі з церковнослов’янської мови означає «сподіватися».
Почаївська Лавра
Почаївська Лавра — це і є наша надія на порятунок, на милосердя Господа і Його Пресвятої Матері. Хто бував тут, знає про благодатну присутність Божої Матері, яку просто не можливо не відчути, душі, що молиться. Це як безперервне таїнство. З історичних джерел відомо: початок чернечого життя на горі, де тепер стоїть Лавра, відноситься до часу навали на Русь татарського хана Батия, а саме — до 1240 року. Два православних монахи, які втекли з Києва після татарського погрому, оселилися в печері на схилі гори. Якось, один із них, вийшовши з печери, звів у молитві очі вгору і завмер: на вершині у вогняному стовпі, оточена сяйвом, стояла Пресвята Богородиця! Неподалік пас овець місцевий селянин, чоловік, по-селянськи розсудливий і не схильний до ілюзій. Історія зберегла навіть його ім’я: Іван Босий. І він побачив те ж саме! Обидва впали на коліна і не сміли поворухнутися. Тільки коли Пресвята Богоматір зникла, наблизилися до того місця, де Вона стояла. І виявили, що щільний вапняний туф розплавився, як теплий віск, повторивши відбиток правої стопи Богородиці. З відтиснутої на камені стопи стікала чиста вода. Ця вода, що й досі не вичерпується, наповнює святий відбиток. Тільки тепер над чудотворним джерелом зведено великий храм. У підлозі над каменем зі слідом залишено невеликий отвір, щоб паломники могли його бачити. Над ним розміщується ковчег, поверх якого лежить вишите на шовку зображення стопи Богородиці. Тут можна помолитися, напитися цілющої води зі срібного ковша, що наповнює послушник.
Читайте також: Почаївська ікона Пресвятої Богородиці: історія та чудеса
У небі над храмом з’явилася Сама Богородиця з розпростертим омофором у руках, із небесними ангелами. Її супроводжував преподобний Іов
За минулі століття було багато приголомшливих свідчень того, що Пресвята Богородиця Сама обрала тут місце для православного монастиря і не залишає його Своїм заступництвом. Рукописні книги того часу оповідають про одне з них, що сталося у 1607 році. Минуло уже більше століття, як скинула з себе Русь татаро-монгольське іго. Але окремі татарські загони ще бродили по нашій землі, вогнем і мечем знищуючи все на шляху. Такий загін підійшов і до Почаєва. Якийсь чернець ішов по горі, підносячи молитви. Татарин підскочив до нього, мабуть, сподіваючись схопити для себе невільника. Але побачивши, що той уже геть старий, стяв голову нещасному. З відрубаною головою в руках монах, похитуючись, дійшов до чудотворної ікони Божої Матері, поклав перед Захисницею свою відсічену голову… і тільки тоді віддав свій дух Богу.
У 1674 році почаївський монах, який перебував в турецькому полоні і гаряче молився Пресвятій Богородиці, в свято Успіння був чудесним чином перенесений в обитель. У Лаврі і до цього дня зберігаються його ручні кайдани.
Через чверть століття після смерті преподобного Іова на беззахисний Почаївський монастир напала 50-тисячна кіннота турків і татар під проводом візира турецького султана Кара-Мустафи. Монастир у той час не мав ще ні сторожових веж, ні кріпосних стін. А за його дерев’яною огорожею ховалося безліч мирних біженців. Рано-вранці в монастирі почали служити молебень перед чудотворною іконою Матері Божої Почаївської. Як тільки пролунали перші звуки молитовних співів, у небі над храмом з’явилася Сама Богородиця з розпростертим омофором у руках, із небесними ангелами. Її супроводжував преподобний Іов, і навіть чути було, як він благав Богоматір захистити монастир.
Не тільки ченці, а й турки теж побачили фігури в небі. І… націлили на них свої стріли.Градом вони летіли в небесних захисників, але поверталися назад і вражали тих, хто стріляв. Нападники жахнулися перед дивом Божим, їх охопила паніка. Вони кинулися навтьоки, а нечисленні захисники Почаєва навіть погналися за ними і навіть взяли в полон декілька турків. Згідно лаврських літописів, бранці після цього залишилися в обителі, прийняли православну віру і до кінця днів своїх перебували в монастирському послухові.
Тут відбулося безліч зцілень, в тому числі і дочки Сталіна, Світлани Аллілуєвої.
Але це було давно, може зауважити хтось. Хочу заперечити: і сьогодні присутність Цариці Небесної, її невидимий благодатний Покров у Почаївській Лаврі розлиті всюди. Як сліпонароджений брат Анни Гойської перед чудотворним образом Почаївської Богородиці прозрів колись, так і ми тут отримуємо зір духовний.
Наші напівсліпі, обтяжені мирською суєтою і гріховністю душі все ж відчувають, де Сонце
Але в цей сяючий, співаючий, радісний і благодатний мир неможливо увійти брудному, злому, заздрісному. Тому і просимо кожного разу в молитві: «Боже, очисти мене, грішного!» Тому зрошуємо душу покаянними сльозами. Але іноді хочеться все ж не плакати над гріхами, а просто радіти тому, що ти стоїш в цьому храмі, в Лаврі, де незримо перебувають Матір Божа і святі угодники, стоїш десь біля входу в Царство Небесне.
У настінних розписах Печерної церкви, здається, можна побачити все Євангеліє. Але особливо вражає душу фреска, на якій римські воїни прибивають Ісуса Христа до Хреста. Щоб побачити всі зображення, переходиш на інший бік храму, і завмираєш в побожному жахові. Навіть руки і ноги холонуть: у міру наближення Спаситель підводиться разом з Хрестом і проводжає тебе страдницьким поглядом. Як це пояснити? Я особисто не знаю. Висловлювалися припущення, що такий ефект виникає тому, що фреска намальована на напівкруглій стелі. Але там же є й інші фрески — вони ж не рухаються! А монахи прямо говорять, що це Христос нагадує всім, хто прийшов до храму, що Він постраждав за кожного з нас.
І все ж у Печерному храмі, де покояться мощі преподобного Іова, душу охоплює тиха радість, схожа на ту, що виникає зазвичай на другий-третій тиждень тривалого посту. Після Літургії прикладаємося до мощів. Важкі темно-коричневі, ніби з пластиліну виліплені, руки складені на грудях. Обережно торкаюся до них губами. У грудях з’явилося м’яке легке тепло. Дивлюся на ікону преподобного — я вперше побачила її в цьому храмі. У правій руці — палиця, свідоцтво ігуменського достоїнства. У лівій — паперовий сувій із молитвою. Худорляве задумане обличчя, сповнене миру, спокою і благородства. Погляд великих темних очей спрямований прямо на тебе і, одночасно, в якусь невідому і невидиму нами глибину. Спасибі тобі, преподобний Іове, світильниче землі Почаївської. Моли Бога за нас, земний ангеле і небесна людино.
За матеріалами сайту: Рівненської єпархії