Від закоханості до любові або пристрасть як узалежнення

“…правильні взаємини чоловіка і жінки Церква бачить лише в контексті шлюбу.
Інакше ці відносини перестають бути зрозумілими, виявляються поверхневими і
безвідповідальними, а отже, Церква не може їх прийняти”
(протопресвітер Георгій Домбаракіс)

У сучасному світі все частіше поняття любові втрачає свій глибинний сенс і розуміння. Слово любов в міжособистісних стосунках замінюють поняттям секс. Секс стає рушійною силою будь-якого суспільства і суспільного інституту, навколо цього поняття формуються відносини людей.

Протопресвітер Іоан Брек у книзі «Священний дар життя» говорить, що: «сьогоднішній світ — світ радикально нових і надзвичайно складних моральних дилем… майже втрачена єднальна роль подружніх відносин як свого роду, співучасті у творчій діяльності Самого Бога. Шлюб давно вже не сприймається як вічний союз вірності, взаємної відповідальності і жертовної любові. Нормою стають дошлюбні зв’язки, шлюбні контракти та поспішні розлучення.»[1; 20-21].

Тим самим заперечуючи вічність єдності чоловіка і жінки в любові і вірності. Гріховні пристрасті стають у сучасному світі нормою, а це означає й певним постулатом відносин. «Справжньої любові неможливо навчитися, займаючись сексом. До шлюбу він подібний до зривання яблуневих квітів. Зірвавши їх, й яблукам не буде з чого вирости. Тому що любов не розкривається і не проростає із сексу, а, навпаки, любов виростає й розвивається у напрямку до сексу.» [5; 220]. Звідси, любов проростає з глибин нашої душі, і її потрібно правильно зрощувати, щоб в майбутньому пожинати добротні плоди людських відносин.

В цій статті спробуємо з’ясувати для себе чим насправді є любов і чи зможе вона врятувати світ від гріховної нормативності.

Протоієрей Андрій Лоргус стверджує, що «як тільки ми вступаємо на шлях любові, як зразу ж тисячі причин повстають проти нас. Багато перепон буде мати людина на своєму шляху, та найбільше перепон виявить вона у своєму внутрішньому світі, в душі, в серці. Найжорстокіші бої і рани прийдеться там перетерпіти людині. Й ніхто не знає, чи вийде переможцем серце людини в бою за любов.» [4; 8]. А отже, внутрішній світ людини сповнений різноманітних пластів здатних впливати на стосунки людей в цілому.

«Коли особистість людини співвідноситься з її фізіологічним тілом відбувається підміна любові до людини любов’ю до тіла, що неодмінно веде до розчарування. Це відповідає масовій динаміці любові від піднебесного злету до охолодження, в кращому випадку – до прив’язаності і звички.» [7].

Підміна поняття і зміна вектору любові веде від особистісного суб’єктно-суб’єктного сприйняття іншого до об’єктно-об’єктивного відношення до іншого. Інший виступає як об’єкт володіння, що ним можна розпоряджатися на свій розсуд. Зникає бачення в іншому живості і перетворення його на предмет пристрасті. Предметність стає основою відносин.

Спробуємо зобразити це бачення схемою (мал. 1), яка розкриє нам шлях проходження від закоханості до якісного наповнення відносин чоловіка і жінки. Розглядаючи «суб’єктні відносини», закоханість може перейти в дружбу, а відтак, в любов (кохання), що може якісно наповнити стосунки переростаючи в міцну сім’ю, жертовність заради іншого взаємопрощення, взаєморозуміння, особистісні відносити, довготривалість тощо.

Інший шлях – «об’єктні відносини» – диктує нам інше розкриття й наповнення: закоханість проходить через пристрасть і спонукає до узалежнення, тобто опредметнення іншого і ставлення у залежність його від себе, а відтак і самого себе від узалежненого предмета. В такому випадку стосунки набувають іншої якісної форми: партнерство, користолюбство, інший виступає об’єктом моєї насолоди і задоволення, непостійність тощо.

Якщо людські відносини переходять у пристрасть, інший опиняється в об’єктному співвідношенні до свого партнера. В. Даль. у своєму словнику дає кілька визначень пристрасті. Ось деякі з них: «Пристрасть, ж, пристрасті мн, (страждати) страждання, мука, мука тілесна, біль, душевна скорбота, туга …Опанований пристрастю; хто, до вподоби, часто і гаряче захоплюється, ким володіють почуття, а не розум … » [2].

Як можемо побачити з визначень, пристрасть – це почуття споживче, і до того ж захоплює всі думки, почуття і час людини. На думку психологів, пристрасть виникає між дуже різними людьми. Якщо в людині є те, що тобі не властиво і ніколи не з’явиться, то може виникнути пристрасть до нього як бажання володіти. Людина, яку ми пристрасно бажаємо, займає наші думки і почуття, поки ми не наситився нею, стає сенсом нашого життя.

Коли ми у відносинах двох людей спостерігаємо за переростанням пристрасті у залежність (мал. 2), то бачимо що домінантою поведінки людини стає секс без жодних ознак суб’єктності, прагнення сексу набуває хворобливого стану людини. Сенс життя зводиться лише в отриманні предмету прагнення будь яким способом.

«Залежність – це викривлені відносини, які ґрунтуються на страсі, без адекватної відповідальності, без свободи, що заважає особистісному й духовному розвитку.» [4; 205].

Через що наступає деградація людських відносин і можливість пізнавати іншого і навколишній світ та зводиться лише до володіння об’єктом залежності.

З іншого боку, роздумуючи над проблемою любові, вітчизняний психолог Тамара Флоренська стверджує, що «любов є вищою мірою пізнання» [7] людини.

Еріх Фромм у своїй праці «Мистецтво любити» запевняє нас, що «єдиний спосіб досягти повного пізнання приховується в акті любові… інтелектуально-психологічне пізнання є неодмінною передумовою повного пізнання через акт любові.» [8].

Отже, любов дає людині можливість пізнавати, пізнавати себе і все навкруги, пізнавати світ іншого. Преподобний Силуан Афонський стверджує, що «кожна людина бачить в інших те, що в духовному досвіді пізнала в собі, тому відношення людини до ближнього є ствердним показником досягнутого нею ступеню самопізнання.» [6].

Саме преподобний старець стверджує в своїх трудах, що через міру нашої любові до інших визначається наше слідуванням за Богом, адже у Священному Писанні апостол Іоан Богослов стверджує, що «Бог є любов» (Ін. 4:8). А тим самим підводить нас до думки, що людина через любов пізнає не лише себе, іншого, але й Бога. Через любов людина може перебувати в Бозі, а за відсутності любові – ні. В любові вона здатна пізнати іншого, «перебувати-в-ньому».

Спробуємо розглянути основні ознаки любові. Любов:

– завжди особистісна, скерована на іншого;

– вимагає максимум зусиль для свого руху;

– динамічний рух із свого серця до іншого;

– раціональне бачення іншого, а не ідеальний образ;

– дарунок Бога, як Зустріч двох свобідних особистостей, які добровільно погоджуються отримати цей подарунок;

– діяльнісна, що обумовлюється цілісністю і духовністю;

– цілісний розвиток особистості;

– постійно діюча, що вимагає взаємного самовдосконалення;

– відповідальна;

– основою любові завжди виступає дружба.

Зрощування любові – це надзвичайна праця людини над собою, але одночасно і безпосередній розвиток людини як свобідної особистості.

«Любов – сила єдності з іншим, яка мислинєво і чуттєво «переносить» особистість до іншої особистості, подеколи, відсторонюючись себе. Любов возносить в очах люблячого іншу особистість, не применшуючи при цьому себе» [4; 231].

Я для іншого через любов постаю особистістю. Цінність самої любові постає крізь призму самої особистості, інший через любов включається в сферу мого буття, одним цілим зі мною. І цей важливий аспект відкриває нам сферу сімейних відносин. Апостол Павло звертаючись до чоловіків, зауважує: «Чоловіки повинні любити дружин своїх так, як власні тіла, бо хто любить дружину свою, той любить самого себе.» (Еф. 5:28). Ця глибина відносин не знищує іншого, а розкриває себе в іншому, а відповідно, іншого в собі. Глибина відносин крізь призму любові постає як момент пізнання себе й іншого.

Цей розвиток відносин починаючи із закоханості набуває присмаку вічності. Але таке сходження можливе лише через дружбу. Пригадуючи своє вінчання, згадую одну стареньку бабусю, яка вітаючи нас сказала фразу, яка запам’яталася, мабуть, на все життя. Вона тоді сказала: «Що ж подружилися, а тепер і одружилися». Оце ключове слово «дружба», ніби фокус, скеровує подальший розвиток відносин двох людей, чоловіка і дружини.

Іван Ільїн називає істинну дружбу духовною любов’ю, що єднає людей: «…істинна дружба є свобідним зв’язком: в ньому людина одночасно свобідна і пов’язана; і цей зв’язок не руйнує і не применшує свободи, адже він здійснює її; і ця свобода, здійснюючи себе в прив’язаності, пов’язує людину з людиною в дусі.» [3; 49]. Дружба стає міцним фундаментом людських відносин, і якщо це справжня дружба, то відносини чоловіка і жінки можуть справді перерости в істинну любов, що здатна свобідно пізнавати особистісне буття.

Прот. Михаїл КОНИК, Керівник єпархіального відділу у справах сім’ї Львівської єпархії

Список використаної літератури:

Брек И, протопресв. Священный дар жизни. /перев. з англ. Терентьева Ю.С. – М.: «Паломникъ», 2004.
Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка. // Электронная вариант: http://slovardalja.net/word.php?wordid=39269
Ильин И.А. Поющее сердце: Книга тихих созерцаний. – М., 2005.
Лоргус А., прот., Красникова О. Влюбленность, любовь зависимость. Как построить семейное счастье. – 2-е изд. – М.: Никея, 2016.
Рехак Т. Секс – вишенка на торте. // Зорин К.В. Время обнимать и время уклонятся от объятий. В поисках супружеского счастья. – М.: Русский Хронографъ, 2009.
Софроний (Сахаров), архим. Старец Силуан Афонский. Часть I. // Электронный вариант: http://lib.pravmir.ru/library/book/1387.
Флоренская Т. А. Любовь – это высшая форма познания. // Электронная версия: https://www.mgarsky-monastery.org/kolokol.php?id=821.
Фромм Э. Искусство любить. // Электронная вариант: https://www.e-reading.club/book.php?book=60817.