Покайтесь, і нехай хреститься кожен з вас в ім’я Іісуса Христа на відпущення гріхів, і приймете дар Святого Духа.
Діяння Святих Апостолів. 2: 38
Однією з найважливіших складових духовного життя є покаяння. Однак православні християни не завжди розуміють його як належить. Ми спробуємо розглянути пов’язані з цим Таїнством запитання, з якими доводиться найчастіше зустрічатися в пастирській практиці.
Що таке покаяння?
Покаяння є Таїнство, в якому християнин, каючись у своїх гріхах і сповідаючи їх перед священиком, отримує через нього від Бога прощення гріхів. Для здійснення Таїнства потрібні дві дії: 1) розкаяння і сповідь, і 2) прощення гріхів священнослужителем, який має від Бога владу прощати їх.
Про перше, тобто про необхідність сповіді, ми читаємо в Першому посланні апостола Іоанна Богослова:
Тут одразу можна відповісти на запитання, яке виникає доволі часто: навіщо треба йти до священика розказувати про гріхи, хіба недостатньо покаятися в душі, перед Богом? Ні, недостатньо. Господь дав владу прощення гріхів не самій людині при сповіді їх подумки перед Богом, а Церкві в особі апостолів та їхніх наступників, тобто єпископів і пресвітерів. Для того, щоб вони дізналися про ті гріхи, які від імені
Господа мають благодать прощати, їх потрібно повідомити, промовити, назвати, тобто сповідати, й засвідчити перед священнослужителем своє в них розкаяння.
Гріх розлучає людину з Богом і Його Церквою; у Таїнстві Покаяння відбувається прощення гріхів і возз’єднання людини з Церквою. Поза Церквою, навіть якщо людина щиро засмучується через свої грішні справи, — звільнення від них вона не матиме де взяти.
Що є гріх?
“Гріх є беззаконня”, — говорить апостол Іоанн Богослов (1 Ін. 3: 4), тобто порушення волі Божої, яка є всетворчою дією Бога, тим, на чому тримається світ, усе буття. І ми знаємо зі Святого Письма, що воля Божа — не якась байдужа всемогутня сила, але — “блага, угодна і довершена ” (Рим. 12: 2).
Якщо наші справи, думки, почуття згідні з волею Божою, якщо ми любимо її, шукаємо її, творимо її, — ми через це залучаємося до початкової гармонії світотворення, добра, досконалості й перебуваємо в Богом визначеному чині й порядку. Тоді ми відповідні Богу й божественному життю й отримуємо мир, спокій совісті, внутрішнє (а нерідко й зовнішнє) благополуччя, блаженство й безсмертя.
Якщо ж ми волю Божу порушуємо, то йдемо проти Божого порядку світотворення, тобто руйнуємо, псуємо і перекручуємо самих себе й світ.
“Вчинений гріх породжує смерть”Пише апостол Яків(Як. 1: 15)
Воля Божа була відкрита нам у Святому Письмі, насамперед — Нового Завіту. Якщо ми старанно читатимемо й вивчатимемо цю головну книгу Церкви і прикладатимемо прочитане до себе, то узгодимо наше життя з волею Божою.
Скоєний гріх порушує закони буття — насамперед духовні закони, і, отже, для людини це порушення тягне за собою неминучу відповідальність. Якщо людина вийде з вікна 15-го поверху, бажаючи пройти повітрям до сусіднього будинку, то вона неодмінно впаде вниз — такі закони фізичного світу; при цьому немає ніякого значення, що вона собі думає і вважає. Так і в духовній сфері: якщо людина йде проти законів Божих, то — чи вважає вона гріхом цей спротив Богу, чи ні — доводиться пожинати певні наслідки.
Будь-який гріх перекручує, погіршує встановлений Богом порядок, розлучає людину з Богом. Але воістину Любов Божа перевершує всяку людську недосконалість і неміч.
Господь Іісус Христос у Своїй Церкві дав нам велике й дивне Таїнство Покаяння; і тепер, якщо людина усвідомлює свій гріх, кається, сповідає його й отримує в Церкві прощення, — то дією цього Таїнства гріх знищується, стирається з буття, а душа зцілюється і отримує благодатні сили для боротьби з гріхом; головне ж, що відбувається, — відновлюється спілкування між Богом і людиною.
Два види покаяння
Але покаяння — це не тільки Таїнство. Покаяння є насамперед внутрішня дія, внутрішня робота людини, яка готує і приводить її до Таїнства.
Євангельська проповідь розпочалася ні з чого іншого, як із заклику до покаяння. “Настав час і наблизилось Царство Боже: покайтеся і віруйте в Євангеліє” (Мк. 1: 15) — це перше, що сказав Господь, вийшовши на проповідь.
Перед цим до покаяння закликав святий Іоанн Предтеча, — і навіть хрестив у покаяння, тобто звершував омивання водою на знак очищення від сповіданих йому гріхів. Апостольська, тобто церковна, проповідь також почалася з повчання про покаяння. Після зішестя на апостолів Святого Духа, в найпершій своїй проповіді апостол Петро сказав:
Господь говорить: “Якщо не покаєтесь, усі так само загинете” (Лк. 13: 3).
Покаяння радує Бога і угодне Йому: “Так на небесах більше буде радості за одного грішника, що кається, ніж за дев’яносто дев’ять праведників, які не мають потреби каятися” (Лк. 15: 7).
Про що тут ідеться? Грецьке слово “метанія” (каяття), яке стоїть в оригіналі в усіх процитованих уривках Нового Завіту, означає буквально “переосмислити”, а значення цього поняття — зміна свідомості. Це слово означає щось більше, ніж просто процес розумової діяльності, тут мається на увазі свідома зміна, “перетворення”, в якому беруть участь серце, воля і розум; це “зміна способу мислення, що приводить до зміни поведінки”, причому йдеться тут саме про релігійний аспект — навернення від гріха й брехні до Бога, істини й добра. Таким чином, покаяння у точному розумінні слова є зміна свідомості й рішуча зміна всього свого життя, усвідомлення своїх гріхів і залишення їх, навернення до Бога і влаштування свого життя на нових, євангельських засадах.
Таке навернення до Бога відбувається насамперед через прийняття Таїнства Хрещення; у наш час багато людей, хрещених у дитинстві, але не вихованих, як християни, які заглушили благодать Хрещення нехристиянським життям, входять до Церкви через Таїнство Покаяння. У цьому розумінні воно ще називається “другим Хрещенням”, або “відновленням, оновленням Хрещення”.
Покаяння як моральне діяння
Покаяння як моральне діяння. Ось ми з вами ввійшли в Церкву. Як має тепер будуватися наше життя? Відкинувши гріх і з’єднавшися з Богом, ми отримали від Нього в Таїнствах благодатні дари, і тепер наша мета — зберегти, виплекати й примножити їх. Для цього ми повинні робити свідоме моральне зусилля над собою. Про це говорить Господь: “Царство Небесне силою добувається, і хто докладає зусилля, здобуває його” (Мф. 11: 12). Зусилля це має бути рівним, постійним, безперервним, щоб нам постійно зростати у Христі, сходити від сили в силу.
Але це ідеал. У житті таке рівне сходження не часто зустрічається. Ми немічні, нездатні на таку наполегливість, на повсякчасну внутрішню напруженість; ми нажили багато гріховних звичок, які мало не зрослися з нашою природою. Спосіб нашого зовнішнього життя — зовсім нехристиянський, протилежний доброчесності; та й диявол поруч зі своїми спокусами. За таких умов ми часто розсіюємося, запаморочуємся, знемагаємо, слабішаємо — і в результаті допускаємо в наше життя гріхи. І тут знову відкривається нам любов Божа і приймає нас у Таїнстві Покаяння.
Про внутрішнє покаянне діяння
Покаяння (тут ідеться про акт внутрішнього покаяння, а не про саме Таїнство) не є чимось аморфним, ніби якесь сум’ятне самодорікання душі. Не є воно й внутрішньою істерикою.
Покаяння має свій внутрішній устрій і порядок, який досить вірно визначає святитель Феофан Затворник. Ось що він пише.
Покаяння є:
- усвідомлення свого гріха перед Богом;
- дорікання собі через цей гріх з повним сповіданням своєї вини, без перекладання відповідальності на інших людей або на обставини;
- рішучість кинути гріх, зненавидіти його, не повертатися до нього, не давати йому в собі місця;
- молитва до Бога про прощення гріха, до примирення духу.
Для, скажімо, “дрібних” гріхів часто буває достатньо цього внутрішнього покаяння, гріхи ж істотні вимагають уже винесення їх на сповідь, тому що серце не умиротворюється самим тільки зазначеним внутрішнім покаянним діянням.
Як, коли і як часто сповідати гріхи?
І ось ми, нарешті, “дозріли” , щоб прийти в церкву на сповідь. Відразу перед нами постають запитання: в чому і як, коли і як часто нам сповідатися?
Загальне правило тут таке: треба сповідатися тоді, коли є потреба, і сповідати те, в чому дорікає совість, чи то справа, слово, думка або сердечна схильність. Сповідатися завжди потрібно повно, нічого не приховуючи, не боячись і не соромлячись, мовляв, “що про мене батюшка подумає?”.
Для батюшки гріхи — це не новина, він усе це чув сотні разів. Священик завжди радіє разом із Христом, коли людина кається у своїх гріхах, і відчуває до християнина, який щиро кається, любов, приязнь і велику повагу, тому що потрібні мужність і воля, щоб у своїх гріхах покаятися.
Гріхи смертні, якщо, не дай Боже, ми їх скоїли, потрібно сповідати якнайскоріше, не зволікаючи з покаянням, тому що ворог може наставити безліч перешкод, щоб затягнути наш прихід на сповідь, щоб вкинути нас у смуток і відчай. Те саме — і з першою сповіддю. Коли людина хоче повернутись у Церкву через покаяння, як через друге Хрещення, вона не повинна бентежитися й під приводом удаваного сорому відкладати сповідь на невизначене “потім”.
При воцерковленні наша участь у Таїнстві Покаяння стає більш-менш регулярною. Зазвичай, за традицією нашої Церкви, воно буває перед Причастям. Справи, за які нам дорікає совість, потрібно сповідувати завжди; слова — коли вони перейшли до розряду справ, наприклад, коли ми когось словом образили.
Для помислів буває достатньо того акту внутрішнього покаяння, про який сказано вище; помисел відійшов, і його не треба згадувати. Але якщо він згадується сам, якщо він настирливий, не відходить і зранює совість, то потрібно його сповідати, прагнучи при цьому виявити його причину.
Гріхи потрібно називати так, щоб священик, який сповідає, зрозумів, про що йдеться, але в подробиці, особливо плотських гріхів, входити не треба. Добре випробовувати совість завчасно й записати все, тому що людина може на сповіді розгубитися, зніяковіти і щось забути.
Про деякі помилки на сповіді
Необхідно зазначити ті помилки, які можуть мати місце у справі покаяння.
1. Формалізація сповіді, коли сповідатися ніби й потрібно, а ніби й нема в чому, або коли ми перетворюємо сповідь на сухий “звіт про виконану роботу”. Тут слід пам’ятати, що Таїнство сповіді є завершенням і вираженням внутрішнього процесу покаяння і має своє значення тільки за його наявності. Тобто, якщо ми сповідаємося без душевного покаяння, без проходження — хоч малою мірою — вказаних святителем Феофаном чотирьох складових внутрішньої роботи, ми наражаємося на небезпеку профанації Таїнства, і воно може бути нам “в суд і в осудження”. Якщо людина живе уважно і слідкує за чистотою своєї совісті, то вона щодня помічає в собі те, що вимагає очищення.
2. Є також небезпека “підмінювання” на сповіді, коли людина не бачить своїх дійсних гріхів, а докоряє собі за гріхи уявні або незначні гріхи вважає за великі: комара відціджує, верблюда поглинає, за словом Господнім (див.: Мф. 23: 24).
Наприклад, людина може каятися і докоряти собі через те, що вона з’їла в піст печиво з непісним інгредієнтом — якимось сухим молоком, або що вона не всі молитви зі свого правила прочитала, — і при цьому не помічати, що роками отруює життя своїм ближнім.
Сюди ж належить применшення або перебільшення гріхів, що часто зустрічається. Применшення гріхів завжди пов’язане із самовиправданням: “Нічого особливого не роблю, гріхи, як і в усіх”, або “але ж усі так живуть”. Однак очевидно, що гріховність порушення заповідей Божих анітрохи не зменшується від масовості цих порушень.
Перебільшення гріхів виникає від небажання або невміння людини правдиво розбиратися у своєму житті. “У всьому грішна”, “всі обітниці Хрещення зневажила, у всьому Богу збрехала…” Починаєш розбиратися — виявляється, що таки не “у всьому”: потяг під укіс не пускала, від Бога не відрікалася… Неточність у цьому питанні небезпечна, бо вона призводить до неправильного погляду на себе і на стосунки з Богом і ближніми.
3. Звикання до сповіді й знецінення її: “Нічого, що згрішу, байдуже: є сповідь, покаюся”. Це маніпуляція Таїнством, споживацьке ставлення до нього. Такі “ігри” з Богом завжди дуже погано закінчуються: Бог суворо карає людину за такий настрій душі. Від цього потрібно берегтися, і завжди бути чесним з Богом і зі своєю совістю.
4. Розчарування у сповіді: “Ось, я протягом скількох років ходжу, каюся, а пристрасть не відходить, гріхи одні й ті самі”. Це свідчення того, що ми не змогли визначити свою міру: начитавшись аскетичних книжок, ми вирішили, що за короткий час переможемо наші гріхи та пристрасті. Але на це потрібні десятиріччя. Крім того, Господь може промислительно залишати нам якусь неміч і пристрасті, щоб ми упокорювалися, не сподівалися на себе, а шукали Бога і з терпінням просили Його допомоги.
Потрібно також розуміти, що гріхи за своєю силою бувають різними. Одні настільки увійшли у наше єство, що їх, подібно іржі, потрібно довго і старанно очищати. Інші можна порівняти з брудом, в який ми влізли, сильно забруднилися, але після очищення вже більше не влізаємо. Треті, дрібні, подібні пилюці, яка поступово і непомітно збирається. Не будемо її протирати, з часом почнемо задихатися. Зрештою, ми ж не ставимо питання: навіщо чистити зуби, якщо вони все одно будуть брудними. З кожною щирою сповіддю сила гріха в нас слабшає, а з часом, він і зовсім зникає.
Критерій правильності покаяння
Покаяння має приносити людині не смуток і відчай, не комплекс неповноцінності, а благодать Святого Духа. Це не захват, не екзальтація, не кров’яне розпалювання, — про дію благодаті Святого Духа свідчить тонке, мирне, радісне, лагідне, тихе, прохолодне, справді духовне відчуття, яке дає людині мир, любов і свободу, — ніби “збирає” людину, робить цільною і гармонійною, тобто такою, якою вона має бути за задумом Божим. Якщо те, що ми вважаємо покаянням, вносить у душу збентеження, тяжкість, відчуття провини, внутрішню істерику, самоїдство — значить, ми неправильно розуміємо покаяння.
Покаяння не охоплює всього внутрішнього діяння, воно — складова його. Покаяння — це не мета духовного життя, а, нехай і найважливіший, але — засіб. Мета ж духовного життя — спілкування з Богом, а покаяння, власне, й відновлює його: ось головне, що звершується в цьому Таїнстві і ось яке його місце в духовному житті.
Що необхідне для глибокої сповіді
Що необхідно для того, щоб наша сповідь була глибокою, щоб душа відчула легкість від скинутого тягаря гріхів? Для цього недостатньо відвертості та почуття покаяння.
Необхідно ретельно переглянути своє життя, зрозуміти, осягнути те, в чому нам потрібно каятися. Тому, коли ми готуємося до сповіді, спробуємо спочатку побачити в собі ті гріхи, в яких нас докоряє совість, які лежать на поверхні нашої свідомості. А далі перевіримо себе за тим переліком гріхів, який пропонує нам духовна література.
Готуючись до сповіді, не полінуйтеся взяти аркуш паперу і записати те, про що ви маєте говорити священикові. Це допоможе вам бути під час сповіді більш зібраними, не забути сказати про якісь гріхи через хвилювання або дії лукавого. І священик бачитиме, що до Таїнства Сповіді ви підготувалися сумлінно.
Вісім головних пристрастей,
1. Череводогоджання
Обжерливість, пияцтво, недотримання постів, потаємне куштування їжі, ласування, загалом нестриманість у їжі та питві. Надмірна любов до плоті, прагнення комфорту і спокою, через що виникає самолюбство, від якого — недотримання вірності Богу, Церкві і людям.
2. Блуд
Блудне розпалення, блудна спрямованість душі та серця. Прийняття нечистих помислів, розглядання їх, насолода ними, затримання в них. Блудні мрії. Нестриманість чуттів — зору, особливо дотиків, у чому зухвалість, яка губить усі чесноти. Брудна лайка та читання любострасних книжок, перегляд блудних кінофільмів і телепередач. Малакія (рукоблудство). Блуд (незбереження чистоти до шлюбу), перелюб (порушення подружньої вірності). Гріхи блудні протиприродні.
3. Сріблолюбство
Любов до грошей і взагалі до багатства. Прагнення збагатитися. Страх перед старістю, зубожінням. Скупість, жадібність. Немилосердя до жебраків та вбогих. Користолюбство. Зневіра у Промислі Божому, покладання надії на своє багатство. Надмірне піклування про земне. Любов до подарунків. Крадіжка, зазіхання на чуже, недбале ставлення до чужого майна. Розбій. Несплата або недоплата заробітку працівникам.
4. Гнів
Запальність, дратівливість. Бажання помсти. Сварки, сперечання, образи, побиття, вбивство, злопам’ятність, ненависть, ворожнеча, наклепи, небажання примирення та прощення гріхів.
5. Туга
Засмучення, нудьга, ненадіяння на Бога, невдячність до Бога за все, що трапляється у житті, малодушність, боягузтво, нетерплячість, недокоряння собі, нарікання на ближнього, ремствування, зречення життєвого хреста або намагання зійти з нього.
6. Смуток
Байдужість до будь-якої доброї справи, особливо до молитви. Невиконання домашніх і церковних молитов. Неуважність і поспішність у молитві. Недбалість, неблагоговіння у духовних справах. Лінощі до читання духовних книжок. Апатія, неробство, бажання розваг, сонливість. Часте залишення храму. Надмірне гостювання, марнослів’я, сміховинність. Блюзнірство. Забуття своїх гріхів. Забуття заповідей Христових. Втрата страху Божого. Озлобленість. Відчай.
7. Марнославство
Прагнення до людської слави та почестей. Вихваляння. Любов до гарних і дорогих речей. Самолюбування, надмірне піклування про свою зовнішність, одяг, надмірне захоплення модою (щодо одежі, меблів, прикраси житла, сучасної техніки, досягнень науки, мистецьких уподобань тощо). Сором зізнаватись у гріхах на сповіді, приховування їх перед священиком. Лукавство. Самовиправдання. Суперечливість. Виставляння свого розуму. Лицемірство. Брехня. Лестощі. Догоджання людям. Заздрість. Приниження ближнього. Мінливість настрою. Потурання несправедливості. Безсовісність. Норов і життя бісівські.
8. Гордість
Зневажання ближнього. Віддання переваги собі. Нахабство. Затьмарення розуму й серця. Хула. Невіра. Зарозумілість. Непокора вченню Церкви, невиконання її законів, хула і наклепи на неї. Потурання своїй гріховній волі. Захоплення єретичною та окультною літературою. Хибна філософія. Сектантство. Атеїзм. Невігластво. Омертвіння душі. Сатанізм. Нехтування голосом своєї совісті. Єхидство. Відмова від християнського смирення і мовчання. Втрата простоти. Втрата любові до Бога та ближнього.