Різдво Христове, яке ми сьогодні святкуємо з такою легкістю серця, з такою вдячністю та радістю, заслуговує на увагу не тільки від нас, людей, але й усього живого, тому що це Різдво Христове, втілення Слова Божого, принесло нам небувалу, неосяжну, нову звістку як про Бога, так і про людину й про все суще.
Бог, у Христі, явився нам незвичайним і неосяжним чином. Язичники могли уявити собі Бога великого, Бога небесного, Який би втілював у Собі все велике, величне, дивне, про що людина може тільки мріяти на землі. Але тільки Бог зміг відкритися людині, яким Він відкрився у втіленні Христовому: Бог став одним із нас. Але не в славі, а в немочі; безпомічним і знедоленим; вразливим і нібито переможеним; зневаженим всіма, хто вірить тільки в силу та в земну велич. У цю першу ніч, коли Бог став людиною, коли Сам Живий Бог перебував плоттю серед нас на землі, Він узяв на себе увесь тягар людської знедоленості. Ніхто не прийняв Його Матір у свій дім; усі вважали Його чужим, усі відсилали його на далекий. безкінечний шлях, який непривітно простягався перед подорожніми без прихистку.
І вони пішли – і в цю першу ніч Христос приєднався до всіх тих, які тисячоліттями проходять через життя і тілесно, і духовно відкинутими, зневаже-ними, небажаними, викресленими із людського суспільства. А таких людей в історії – незліченна кількість. І по сьогоднішній день – на жаль – у великих містах і на просторах земних скільки таких людей, яким немає куди піти, яких ніхто не чекає, за якими ніхто не зітхає, яким ніхто не хоче відчинити свій дім, тому що вони чужі або тому, що страшно прилучитися до долі людей, недолених не тільки нещастям, але й людскою злобою: вони стали чужими, тому що люди, інші люди, їх із свого серця й із свого життя викреслили.
Самотність – страшна, пекуча, убивча самотність, яка зʼїдає серця стількох людей, була долею Пречистої Діви Богородиці, Ісифа Обручника й тільки що народженого Христа. Він був чужим, небажаним, викресленим та неприйнятим. Це – початок шляху Його; і на цьому шляху Він долучився, як було вже сказано, до всіх, хто так живе й у наш час, чужими серед людей, які повинні бути для них братами; зневажені вони, переможені – підлістю, скупістю, боягузтвом і злобою людською. Вразливі вони через тендітність, беззахисність свою. Наша мета, мета християн, побачити в них образ Того Бога, Якого ми благоговійно сьогодні шануємо, і прийняти їх, як ми прийняли би тепер Христа, якщо би Він явився перед нами знедоленим, вра-женим, безпомічним, зневаженим, якого ненавидять, гонять…
Ось яким з’явився перед нами Бог, тому що Він захотів стати одним із нас, щоб жодна людина на землі не соромилася свого Бога: що нібито Бог такий величний, такий далекий, що до Нього не можна приступити. Він став одним із нас у нашому приниженні й у знедоленості нашій; і Він не посоромився нас, Він «став одним із нас» не тільки по матеріальній, земній, фізичній знедоленості, не тільки позбавлений душевної любові людської, але тому, що Він зріднився – через Свою любов, через Своє розуміння, через Своє прощення та милосердя, – Він зріднився і з тими, яких інші від себе відштовхнули, тому що ті були грішниками. Він прийшов не праведних, Він прийшов грішників спасти та возлюбити.
Він прийшов для того, щоб жодна людина, яка втратила до себе самої повагу, не змогла поду-мати, що Бог втратив повагу до неї, що більше Бог в ній не бачить людини, достойної Своєї любові. Христос став Людиною для того, щоби всі ми, всі до одного, включаючи тих, які в себе втратили всяку віру, знали, що Бог вірить у нас, вірить у нас в нашому падінні, вірить у нас, коли ми зневірились один в одному й у собі, вірить так, що не боїться стати одним із нас. Бог у нас вірить, Бог оберігає наше людське достоїнство.
Бог – Хранитель нашої честі, і заради того, щоб ми могли в це повірити, це побачити власними очима, наш Бог стає знедоленою, безпомічною Людиною. Тільки ті, які вірять у силу й більше ні в що, тільки ті, які вірять у свою праведність, не знайдуть дороги до Нього, поки не пока-ються, поки не побачать, що смирення, любов,
співчуття, милосердя – закон життя.
Але во Христі не тільки явився нам Бог з Його любовʼю, вірою в нас, як Страж нашого достоїнства, як Охоронець нашої правди – Він явив нам вели людини. Якщо Бог міг істотно стати Людиною, невже ми не розуміємо, наскільки великою є людина? Невже ми не розуміємо: людина настільки велика, що Бог може стати Людиною і людина залишається собою? І що таким великим є творіння, яке Бог покликав до буття, що людина може вмістити в собі Бога?
І що тіло, наша плоть, наша кров, кістки наші, все єство наше здатне бути Богоносним, зʼєднатися з Божеством і залишитися собою? І явитися нам у славі, величчі, якої ми не бачимо, але яку бачить
Бог, заради якої Він нас створив і все створив? Вдивімось у цей образ Боговтілення: Христос нам явив смирення та любов Божу, віру Божу у все творіння, у нас, грішників, падших, і водночас явив нам, якими ми можемо бути великими та яким глибоким, бездонно глибоким є творіння Господнє. Ось із цією вірою ми можемо жити, можемо ставати людьми у всю міру Христового втілення, і розглядати світ, у якому ми живе-мо, не тільки як мертвий матеріал, а як те, що покликане стати врешті-решт немовби видимим одіянням Божества, коли Бог стане всім у всьому.
Яка слава, яка радість і надія! Оспіваймо з благоговінням, любовʼю та трепетом Втілення Христове; воно для нас життя вічне вже на землі, і воно – слава всього творіння та вічності на небесах.
Митрополит Антоній Сурожський