Ченці – це жертва Богу від суспільства,
яке, віддаючи їх Богу, з них складає собі огорожу.
Святитель Феофан Вишенський
Кожна людина по своєму служить Господу. Одним з найбільш складних і духовних шляхів є прийняття чернецтва. Монахом людина може стати лише тоді, коли вона вирішує присвятити своє життях Господу. Духовний початок чернечого служіння починається з обряду постригу в ченці. Після постриження та клятви у вірності Господу, на ченця одягають параман й усі інші чернечі одежі. Кожна з яких має глибоке символічне значення. Особливо параман, – невеликий чотирикутний плат – на якому зображено хрест Господній та знаряддя Його страждань. У такий спосіб кожний чернець, що присвячує своє життя служінню Богу, засвідчує глибоке смирення перед Його волею. В усьому наслідуючи Христу, монах бере на себе параман-хрест для того, аби пройти дорогою страждань і розіп’яти на хресті свої страсті.
Єдиною ціллю його життя є спасіння – і не лише його самого, а й усього людства. Істинний чернець молиться за увесь всесвіт. А сльози, що так часто капають з його очей, оплакують гріхи людства. Преподобний Іов, ігумен Почаївський був саме таким монахом.
Здавалось, від самого народження Іван Залізо (таким було його світське ім’я) тяжів до чернечого життя. У десятирічному віці юнак-галичанин стає послушником Угорницького монастиря, а вже через два роки приймає чернечий постриг. Його ревністю та подвигам дивувались навіть старі ченці, а князь Костянтин Острозький мав його за духівника.
Вже будучи настоятелем Дубенської княжої обителі, але не бажаючи земної слави, преподобний Іов таємно залишає монастир. Під виглядом простого послушника приходить він до Почаєва. Іов виконуює найважчий монастирський послух і мав намір провести так усе своє життя. Однак, як говорить Святе Письмо, не може світильник, що світить у темряві, сховатися від людських очей. Братія, що бачила життя преподобного Іова в чеснотах та часто послуговувалась його розсудливістю, вирішила обрати його своїм ігуменом. Як не відмовлявся Іов, вважаючи себе недостойним цього звання, однак йому все ж таки довелося скоритися перед волею ченців.
Період ігуменства преподобного Іова – це розквіт Почаївського монастиря. Великий аскет і одночасно здібний адміністратор, преподобний піклувався про усі сторони монастирського життя. Наскільки поблажливий до людської немочі, настільки суворий до гріха та пороку, ігумен Іов був дійсно люблячим батьком для своїх духовних дітей – ченців. Саме тому до сьогоднішнього дня його і називають по праву Ігуменом Почаївським.
Особливою сторінкою в діяльності великого подвижника землі Галицької слід відмітити його ревність в захисті православної віри. Преподобний Іов жив у часи, коли на нашій землі вирувала ейфорія унії 1596 року з католицькою Церквою. Для боротьби з цим духовним запамороченням ігумен Почаївський послуговувався не лише молитвою, а й могутнім словом. Для цього він заснував в обителі типографію, в якій друкувалась література на захист віри Православної.
Також в період керування монастирем преподобного Іова обителі була подарована поміщицею Анною Гойською Чудотворна ікона Богородиці. Ця ж поміщиця з того часу стала меценаткою монастиря, подарувавши йому свої землі та маєтки.
Преподобний Іов помер у 1651 році, проживши рівно 100 років. Про відхід у вічність подвижника попередила сама Богородиця, Котра з’явилася йому під час молитви у печері за три дні до його смерті. З великою шаною братія монастиря схоронила тіло улюбленого ігумена.
Своїх вірних рабів, що служили Йому, Господь прославляє. І робить це для духовної втіхи живих. Так сталося і з преподобним Іовом. Через вісім років Київському митрополиту Діонісію (Балабану) уві сні з’явився сам преподобний Іов і наказав, аби той відкопав його мощі. «Повідомляю твоєму преосвященству, яко тобою хоче Бог відкрити кістки мої». Митрополит впізнав старця, оскільки ще за життя добре знав його, але сприйняв видіння за звичайний сон. Через деякий час видіння повторилося. Догідник Божий з’явився і втретє, уже погрожуючи покаранням за невиконання вищого доручення. Тільки після цього Діонісій збагнув, що сни ці були «від Божого повеління».
Того ж дня митрополит зі своїм кліром вирушив до Почаївської обителі. На місці, «звідавши благі діла преподобного», наказав відкрити труну, в якій і узріли святі мощі «без великих змін, мовби щойно заховані і наповнені невимовними пахощами». При величезному зібранні віруючих, місцевих жителів, з належними почестями митрополит Діонісій переніс дорогоцінні останки святого до церкви Пресвятої Трійці. Це сталося 28 серпня (за старим стилем) 1659 року.
Вже близько 350 років мощі преподобного Іова, покладені у срібну раку, звуть до себе християн доторкнутися до світу духовного. Кожного року 10 вересня (за новим стилем) їх виносять з печери на поверхню і великою процесією обносять навколо монастиря. Це видимий знак того, що обитель знаходиться під його постійною охороною, під яку також потрапляють усі, хто приходить у цей день піднести йому свої молитви.
