Досконалість християнина – у прояві любові до ближнього.
Святитель Ігнатій (Брянчанінов)
Святий Філарет, у миру Федір Георгійович Амфітеатров, народився 17 квітня 1779 р. в селі Високому Орловської губернії в благочестивій родині священика Георгія Амфітеатрова.
З раннього дитинства він був фізично дуже слабким і кволим, але вирізнявся духовним потягом, постійно перебуваючи у храмі з батьком або читаючи духовні книги з дідом. Здібного хлопчика у 9 років узяли одразу до 2-го класу Орловського духовного училища.
Як найкращого учня 16-річного Федора приймають у богословський клас Севської духовної семінарії (на Орловщині), яку він закінчив 1797 р. Одразу після семінарії юнак, виконуючи своє давнє бажання, подав прохання на постриг. 7 листопада 1798 року Федір Амфітеатров був пострижений у ченця з ім’ям Філарет, з яким він і увійшов у земне й небесне життя Церкви. 9 листопада 1798 р. він був висвячений на ієродиякона, а 13 січня 1799 р. – на ієромонаха.
Завдяки своїм здібностям та духовній енергії Філарет здобув прихильність єпархіальної влади. У 1802 р. він уже був ігуменом і ректором Севської семінарії, а 1804 р. – архімандритом. Але через те, що святий не бажав догоджати людям більше ніж Богу, він утратив прихильність архієрея і був переведений у віддалену Уфимську єпархію, тоді – край, населений
переважно башкірами.
Архімандрита Філарета призначили ректором Оренбурзької духовної семінарії та настоятелем монастиря. Там християнські принципи життя святого також увійшли у суперечність зі стилем єпархіального керівництва. Архієрей постійно дорікав архім. Філарету, писав на нього скарги до Свящ. Синоду. Святий терпляче зносив усі образи і приниження, але зрештою у нього з’явилася думка залишити все, віддалитися в який-небудь маловідомий монастир і, приховавши свій сан, почати життя найубогішого ченця. Але Господь не залишив свого обранця. Якось після полум’яної слізної молитви, стоячи навколіш ках у напівсонному стані, Філарет побачив руку, яка писала на стіні: «Не бійся! Доля архімандрита Філарета в руках Божих!». Відтоді життя святого цілковито змінилося.
1810 року його перевели у Тобольськ на випробувальний термін. Тобольський єпископ Амвросій (Келембет) у своїх звітах Свящ. Синоду про діяльність новоприбулого архімандрита називав його «не людиною, а ангелом у плоті». Завдяки таким cхвальним відгукам, менш ніж за три роки (2 грудня 1813 р.) архім. Філарета викликали до Петербурга, де призначили настоятелем Волоколамського Св.-Іосифового монастиря. Цей виклик у Петербург означав визнання заслуг і був сходинкою до подальшого відповідального служіння.
І тут відбулася промислительна зустріч двох сучасників, двох угодників Божих і стовпів Церкви XIX століття, які мали ім’я «Філарет» і впродовж тривалого часу очолювали дві відомі кафедри Руської Православної Церкви – Київську і Московську. Філарет Дроздов (1782–1867), майбутній святитель Московський, який протягом 46 років перебував на цій кафедрі, на той час архімандрит, виконував обов’язки ректора столичної Петербурзької духовної семінарії і мав значний духовний авторитет.
Отець ректор запросив архім. Філарета до співпраці і за його рекомендацією у 1814 р. той був призначений на посаду інспектора Петербурзької духовної академії. А того ж року Філарет (Дроздов) порекомендував Філарету (Амфітеатрову) перейти до Московської духовної академії, яка саме тоді відкрилася. Через півроку інспектора Філарета благословили на посаду ректора закладу.
За чотири роки керівництва академією свт. Філарет заклав міцний фундамент її майбутнього духовного розквіту і богословської висоти. Архім. Філарет був і наставником, і викладачем, і справжнім батьком для своїх вихованців. Його лекції з догматичного богослов’я відзначались ясністю і доступністю, студенти їх відвідували з величезним задоволенням. За словами самих слухачів, лекції звучали як благовістя, тому і слухали їх з благоговінням. Ще протягом багатьох років студенти вивчали богослов’я за конспектами архім. Філарета.
Стосунки ректора зі студентами були дружніми і братерськими. Він мав підхід до кожного, виховував не покараннями, а бесідами і власним прикладом. Його вихованці так відгукувалися про свого ректора: «Його управління в академії було справді батьківське, ми були для нього рідними дітьми».
Духовно зміцнювалося й дружнє спілкування отця Філарета та свт. Філарета (Дроздова), який у 1817 році став архієреєм. На знак вдячності за зразкову діяльність Московської духовної академії єпископ Філарет подарував архім. Філарету власну панагію, тим самим пророкуючи йому єпископське служіння. І дійсно, за рік, 1819 р. відбулася хіротонія Філарета (Амфіте-
атрова) на єпископа Калузького і Боровського.
Про калузький період життя преосвящ. Філарета свідчить короткий архівний запис, в якому йдеться, що призначений у Калузьку єпархію єп. Філарет «своїм благочестям і батьківською добрістю, лагідністю і смиренномудрієм, розсудливістю і далекоглядністю, чуйністю та щирим уболіванням за нужденних – усіма якостями архіпастирського служіння загалом був незабутнім святителем для Калузької єпархії». Однією із найвизначніших справ святителя стало відродження монастиря Оптина пустинь. З його благословення та підтримки ця обитель на століття стала світочем Руської Церкви.
Святитель запросив до Оптиної духоносних старців, яким згодом вдалося збагатити традицію старецтва. У першу чергу слід назвати преподобного отця Лева (Наголкіна, 1768–1841, пам’ять 24 жовт.) та преподобного Мойсея (Путілова, 1782–1862, пам’ять 29 черв.). Саме з отця Мойсея та його співбратів, які подвизалися зі старцями-мовчальниками у Рославль-
ських лісах (Смоленщина), почалася розбудова Предтеченського скиту в Оптиній пустині, який став духовним серцем старецтва. Отець Мойсей 37 років був настоятелем Оптиної, саме він сприяв утвердженню старецтва. Зі старцем Левом свт. Філарет був знайомий ще з часів Орловської семінарії. Той став першим старцем Оптиної і вихователем плеяди своїх
послідовників.
Після Калузької єпархії святителя направили у Рязань. Там він перебував на кафедрі з 1825 по 1828 рр. А потому – у Казань (з 1828 по 1837 рр.). Частийперехід єпископа з кафедри на кафедру – це досить поширене явище в Російській імперії XIX ст., коли характер державного адміністрування впливав і на церковні справи. На просторих теренах Казанської єпархії святитель невтомно служив усім нужденним незважаючи на національності. У голодні роки архієпископ Філарет (у цей сан святитель був зведений 1826 р.), роздавши усе своє майно, позичав, але не припиняв годувати злиденних. Допомагав сам і заохочував заможних людей Казані до благодійності.
У всі важкі періоди життя людей він завжди був серед пастви. Так, під час страшної епідемії холери архієп. Філарет сам служив Божественну Літургію упродовж 40 днів і склав у цей період особливий молебний спів. З батьківською турботою і увагою стежив святитель за станом духовних навчальних закладів єпархії. Він сам вносив значні пожертви на духовні школи та заохочував до цього інших. Архієп. Філарет відкрив повітові й парафіяльні училища в містах Чистополь, Свіяжськ, Сизрань і Самара. Вимогливо ставився до підбору викладацького складу.
18 квітня 1837 р. свт. Філарета призначили митрополитом Київським. 20 років тривало його служіння на Київській кафедрі. За цей час із новою силою розкрилися його чудові риси як доброго пастиря і мудрого наставника, турботливого вихователя молоді, чуйного помічника бідним і сиротам та особливо старанного молитвеника за всіх людей.
Найбільшою турботою митр. Філарета став благоустрій та добробут Києво-Печерської Лаври, яка була улюбленим його місцем з перших же днів приїзду до Києва. Оселившись у Лаврі, митр. Філарет почав улаштовувати внутрішнє життя лаврської обителі за правилами преподобних Антонія та Феодосія Печерських. Він заборонив відволікати братію монастиря на польові роботи, пильно стежив за моральним станом ченців, постійно наставляючи їх своїми добрими і мудрими повчаннями. Незабаром і братія почала ставитися до свого архіпастиря з побожним шануванням і любов’ю.
Що ж до Київської духовної академії, проректором якої був святитель, то можна сказати, що двадцять років його опіки були періодом особливого процвітання її у справі науки і духовно-морального розвитку. Академія відчинила свої двері для іноземців і навіть для представників інших віросповідань. Здобувши освіту в київській альма-матер, вони залишали
її з почуттям глибокої вдячності до всіх вихователів і особливо до великого архіпастиря, який оточував їх своєю турботою та увагою. На ректорську та інші керівні посади митр. Філарет намагався призначати людей, які добре знали особливості і звичаї українського Православія, а гідну зміну викладачам готував з-поміж вихованців академії.
Подвижницьке життя митр. Філарета – це зразок для наслідування. Він був великим молитвеником, таємно прийняв на себе подвиг схимництва у 1841 р. Бездоганно й сумлінно управляючи справами Церкви, святитель Філарет з ревністю виконував усі статути та правила чернечого житія. Прагнучи усамітнення, митрополит багато часу проводив улітку в
Голосіївській пустині, що тоді була у передмісті Києва. Там подвижник вів життя простого інока. Головними рисами особистості митр. Філарета були його найглибша смиренність і цілковита безкорисливість. З раннього дитинства він звик задовольнятися малим, і так тривало все життя. Він не робив заощаджень, а все, що мав, роздавав бідним, сам залишаючись без копійки. Так було і коли подвижника висвятили на єпископа: отримавши призначення в єпархію, він не міг виїхати через брак коштів і змушений був позичити гроші на дорогу у свого студента.
Жебраки були постійними відвідувачами його оселі, так що навіть келійники ніяковіли перед знатними особами, які зустрічали у митрополита цих голодранців, але сам святий тільки радів. Яскраві спогади про святителя залишив чудовий російський письменник Микола Лєсков (1831–1895). Він був земляком свт. Філарета, а з 1850 по 1857 роки проживав у Києві. Лєсков писав: «Ще дитиною у себе в Орловській губернії, звідки покійний митрополит був родом і тому в більш тісному сенсі був моїм “земляком”, я чув про нього як про людину безмежної доброти».
Ось деякі випадки з життя святителя, які описав письменник.
У нарисі Владичний суд розповідається про те, як святитель уберіг від жорстокого призову в армію 10-річного єврейського хлопчика, єдиного сина своїх батьків, як мудро і м’яко обійшов, здавалося б, невблаганний закон. В оповіданні Дрібниці архієрейського життя, що побудоване на спогадах відомого художника Гудовського, описано почуття гумору та добродушність митрополита. І ось як: тоді при Лаврі діяла іконописна школа, де навчались хлопчики. Звісна річ, хлопчиськам аби побешкетувати – от вони й залізли в архієрейський сад. Саме в той час поруч проходив митрополит Філарет. Побачивши маленьких шибеників, архієрей став «вартовим», аби повідомляти їх про небезпеку. А потім ще й прислав дітлахам здоровенний кошик фруктів та меду. «Ми ці груші та сливи, – згадував художник, – зі сльозами їли, а потім, як він перший раз після цього служив, обліпили його і не лише його руки, а й рясу його розцілували».
Історія та перекази свідчать про особливий духовний зв’язок митр. Філарета з іншими двома світильниками Церкви – святими, які подвизалися в Києві у той самий час: преподобним Парфенієм Київським (1793–1855) [30 бер.] та блаженним Феофілом (1788–1853) [10 лист.]. «Дух схимника Парфенія –цього нерозгаданого чоловіка, тиха слава якого дорівнювала його смиренню, що навіть перевершувало смирення його владики», – писав Микола Лєсков.
Якщо зі св. Парфенієм владику пов’язувала взаємна благоговійна дружба і пошана, так що митр. Філарет обрав Парфенія своїм духівником, то блаженний Феофіл, взявши на себе подвиг юродства, усіляко уникав слави і наче навмисно намагався викликати до себе гнів та немилість архієрея. Лише після одного випадку святитель зрозумів, що Феофілу Господь дарував
особливі якості, зокрема прозорливість. Ось як це було.
Владика зі своїм келійником завітав до старця вхижку несподівано. Блаженний прийняв гостя привітно і, немов бажаючи висловити свою радість, посадив його на лаву, а сам став клопотатися біля самовара. Коли вода почала закипати, Феофіл поставив самовар на підлогу і підставив під кран глиняну миску. Потім взяв у архіпастиря його дерев’яний ціпок
і уважно оглянув.
– А скільки коштує ця палиця? – запитав блаженний, пильно дивлячись на владику.
– Ані скільки, – відповів на це митрополит.
– Ні, – заперечив старець, – вона коштує цілих 25рублів.
І з цими словами повернув ціпок власнику. А потім присів біля паруючого самовара і раптом вийняв з нього кран і кинув у закуток. Окріп миттю наповнив миску і став розливатися по підлозі. Гість, не розуміючи, що коїться, підвівся зі свого місця і поквапився додому…
Минуло кілька днів. Якось владика вийшов прогулятися Голосіївським лісом (святитель зовні майже нічим не відрізнявся від братії Голосіївської пустині). У лісі була місцина, яку митрополит особливо вподобав для усамітненої молитви, стоячи там навколішках, подвижник здіймав свої святительські руки до неба та підносив до Бога таємну молитву. Ось і цього разу владика вже було став навколішки, аж раптом з-за кущів вигулькнув чоловік, підступив до старця і погрозливо киваючи на палицю у своїх руках, гримнув:
– Скільки коштує моя палиця?
Владика хотів було осяяти його благословенням, але незнайомець зупинив благословляючу руку і процідив:
– Не треба. Віддавай, що маєш!
Митрополит спокійно вийняв гаманець, в якому лежало 25 рублів. Коли він розсупонював рясу, щоб вийняти з кишені гаманець, незнайомець помітив на ній золотий годинник з ланцюжком і зухвало сказав:
– Давай ще й годинник.
Владика спокійнісінько виконав вимогу.
– Ти ба, – прицмокнув незнайомець, – так він, дивлюсь, золотий!
– Тож для тебе, брате, більший зиск.
– Як то так: ти – монах , а в тебе годинник золотий. Чи ти не з простих? Може, ти, гляди, скарбник чи ще хто?
– По правді кажучи, мене звуть митрополитом.
– Митрополитом?! – остовпів незнайомець.
– Ну, так… Що ж ти, любий, так переполохався? Господь з тобою.
Незнайомець повалився йому в ноги.
– Ну, брате, підведися та проведи мене додому і не бійся, будь ласка, нічого.
Повернувшись до монастиря, владика наказав привести до нього Феофіла. І коли той з’явився, то, вказуючи на свій ціпок, з усмішкою сказав:
– Твоє пророцтво збулося, Феофіле. Палиця коштує не менше як 25 рублів. Та це пусте, друже мій! А злодій міг випустити з мене стільки крові, скільки ти випустив тоді окропу зі свого самовара.
– Дивні діла Твої, Господи! – відповідав на це блаженний своєю улюбленою приказкою. До останніх днів свого життя київський архіпастир невтомно трудився як на ниві святительського
служіння, так і в подвигах чернечого життя, труднощі долав з дивовижною бадьорістю, повсякчас зміцнюючись поміччю згори.
З 1855 р. після важкої недуги митр. Філарет став часто хворіти, але переносив немочі з добродушністю і радів, що невдовзі переселиться у життя вічне. Він часто казав: «Я бачу, що Господь скоро покличе мене до Себе». Останню Літургію митрополит звершив 6 грудня 1857 р. Відтоді він не залишав свої покої, щодня молився за Божественною Літургією в
домашній церкві та причащався Святих Христових Таїн. Хоча фізичний стан святителя був важкий, до самої смерті митрополит був притомний, він наказав пускати до себе всіх без винятку, продовжував цікавитися справами та громадським життям, давав поради і вказівки.
21 грудня (3 січня) 1857 р. о 9 годині вечора святитель Філарет помер. Поховали митрополита 29 грудня згідно з його заповітом у надпечерній церкві Воздвиження Хреста Господнього.
Святитель Філарет словом, житієм, любов’ю, духомі чистотою (1Тим 4:12) був усім взірцем. Щирий монахолюбець, полум’яний ревнитель святого подвижництва, творець Ісусової молитви, щонайсуворіший пісник, він мав дар духовного відання і зцілення, дивовижної пам’яті та дерзновенної молитви, удостоївся багатьох благодатних одкровень і видінь.
За матеріалами сайту: Дух і Літера, Житія святих, Січень