Житія святих — це літературний жанр. І як у кожного жанру, в нього є свої характерні риси. Оскільки це дуже древній вид літератури, а Церква — середовище досить консервативне (що само собою прекрасно), то й агіографія зберігає в собі безліч властивостей, які одержала багато сотень років тому. А сучасна людина — це мінімізатор. Стаючи що далі, то плоскішою, вона не розуміє і відкидає всю пишну складність попередніх епох, а отже, і свого минулого.
Багато що здається їй смішним, інше — наївним. Існує багато понять, в які вона вірити відмовляється. Святими для неї сьогодні є актори і спортсмени, а житія цих святих вміщуються у формат світської хроніки або скандалів. Логічне закінчення цього процесу — в пеклі. І що робити? Треба йти одне одному назустріч, тобто наближати житія до сучасного розуміння, а людям зацікавленим — тягнутися до святих.
Знайомство з будь-яким зі святих — це особиста зустріч двох людських душ. Зустріч «через роки, через відстані». Саме пронизливою глибиною особистого почуття ці знайомства і відрізняються. Весь інший історичний антураж — як то епоха життя святого, одяг, звичаї, побут, зміни царських династій — відступає на задній план і стає вторинним. Ми б дуже хотіли, щоб у людей, які живуть у наш час, було якомога більше друзів із числа тих, які уже живуть у Небесному Єрусалимі. Ми б дуже хотіли, щоб люди спілкувалися зі святими, вчилися в них і брали з них приклад, виконуючи слова Павла: «Наслідуйте мене, як я Христа». З цією метою ми і будемо намагатися розповідати про святих із почуттям особистого тепла як про великих, але все ж друзів, долаючи шаблонність і схематизм, що заважають особистому спілкуванню.
Це схоже на зняття ризи з древнього образа. Риза дорогоцінна і гарна, але древні фарби кращі. Так на початку ХХ століття відкрилася світові рубльовська «Трійця», благочестиво схована минулими поколіннями за кілограмами срібла. «Трійця» була настільки прекрасною, що самі ризи були сприйняті як приховане іконоборництво. Так само може бути шкідливим сухозлітно-піднесений стиль у розмові про святість для поламаної людини ХХІ століття. Шлях непростий, але дорогу осилить той, хто іде.
Життя і подвиг блаженної Ксенії Петербурзької
Із усіх міст Росії Петербург — найбільш неросійське місто. На політичній карті світу лише в Африці безліч країн мають кордони, нарізані під лінійку. Це — наслідки колоніалізму.
Так само під лінійку побудований Петербург. Москва обростала передмістям так, як купчиха обростає спідницями, як цибулина обростає лушпиною. Століттями органічно ростуть міста. Але не Петербург.
Розпланований під лінійку, він виник у лічені роки, тоді як інші міста наживали м’ясо на кістках, обростали слободами і передмістям протягом століть. Побудований під прямим кутом, утопивши під мармуром тисячі душ, давши фору Римові, Амстердаму та Венеції разом узятим, виріс він на гнилих болотах ні з того ні з сього — й одразу ж наїжився гарматами проти ворогів і хрестами проти демонів.
Молоде місто вже за півстоліття підтвердило свою російськість власною святістю. Однією з перших і неофіційних його святих була жінка, нічим зовні не прославлена. Місто було імперське, служиве, чиновницьке. Сотні Акакіїв Акакійовичів снували туди і сюди з казенними паперами. Бідність мерзла на морозі та простягали руки за милостинею. Було багато церков, але мало подвигу Христа заради і мало милосердя.
Раптом з’являється жінка, яка роздала всім усе і молилася за всіх так, ніби це її рідні діти. Бездітні жінки часто бувають жорстокими. Зеки, які проводжають на волю друзів, вітають їх, але ховають у душі гірку образу. Адже ті вже йдуть, а вони ще лишаються. Безкорисливо вимолювати іншим те, чого сам позбавлений, — це вищий ступінь любові.
Ксенія Григорівна дуже кохала свого чоловіка. Прожили в шлюбі вони недовго і дітей не нажили. Несподівана смерть перевернула з ніг на голову все життя молодої вдови. Адже в шлюбі чоловік і дружина зливаються в одну плоть. І якщо одна половина раніше за іншу переступає грань життя і смерті, то й друга половина притягується за грань, хоча час її ще не прийшов. Тоді людина раніше смерті помирає.
Одні помирають для громадського життя і спиваються. Інші помирають для гріховного життя і починають подвиг заради Бога.
Ксенія хотіла, щоб чоловік її був спасенний для вічності. Позбавлена тимчасового родинного щастя, вона хотіла, щоб у вічності вона і він були разом. Заради цього варто було потрудитись. І ось молода вдова починає безумствувати, слов’янською — юродствувати. Вона відгукувалася лише на ім’я свого чоловіка, одягалася тільки в його одяг і в усьому поводилась, як божевільна. Віднині й на півстоліття під личиною безумства вона збереже безперестанну молитву за свого чоловіка.
Людина, яка молиться, завжди від молитви за когось одного переходить до молитви за багатьох. Серце розгорається, розширюється в любові й охоплює тих, хто мандрує, хворіє, страждає, полонений, помирає або перебуває в якомусь іншому стані, притаманному людській душі. Велике починається з малого. Варто полюбити когось одного і невидимо пролити кров у молитві за цього одного — як тут же відкриються безодні, і в уяві стануть тисячі тих, хто у скорботі, трепеті, зневірі потребує молитви.
Ксенія знайшла це, хоча не шукала. Вона хотіла вимолити для блаженної вічності душу коханого чоловіка — Андрія Федоровича. Але ця гаряча молитва за одну людину зробила її молитовницею за весь світ. Так із маленького виростає велике. Так люди знаходять те, чого не очікували.
Ксенія Григорівна не народила дітей від Андрія Федоровича, якого любила. Не насолодилася сімейним щастям, не побачила онуків. Однак вона вимолює людям вирішення різноманітних життєвих проблем: примирення з тещами і свекрухами, одержання місця роботи, розміну житлової площі, позбавлення безплідності…
Зазвичай хто чого не мав — той того не вимолить. Той, хто не воював, не зрозуміє того, хто пішов на війну. Та, яка не народжувала, не зрозуміє багатодітну. І так далі… А от Ксенія, яка хотіла, але не мала мирського щастя, без заздрості вимолює це саме щастя всім тим, хто звертається до неї.
Петербург — найбільш неросійське місто. Сплановане під лінійку, як Африка, нарізане на зразок пирога, воно все народилося з розуму, а не від життя. Однак заселили його російські люди, і вже за півстоліття народилися в нім російські святі.
Вони подолали і власну гріховність, і неприродність середовища, в якому жили, і явили нам торжество Світового Православ’я на продутих всіма вітрами північних широтах нікому й донині невідомої місцевості під назвою Санкт-Петербург…
Протоієрей Андрій Ткачов
За матеріалами сайту: Отрок