Блаженна Ксенія Петербурзька

Заради спасіння і любові до ближніх вона взяла на себе подвиг здаватися безумною.
Єпископ Олександр (Мілеант)

Незважаючи на те, що блаженна Ксенія жила відносно недавно, у XVIII столітті, – дуже багато епізодів із її біографії ми не знаємо. Тим не менше, народна пам’ять зберегла найважливіші віхи її земного служіння.

Свята Ксенія (в миру – Ксенія Григорівна Петрова) народилася між 1719 і 1730 роками в Санкт-Петербурзі. Про те, хто вона була за походженням, про її батьків, а також про те, де і яку освіту вона отримала, на жаль, нічого не відомо. Однак припускають, що вона була зі знатного роду, бо її чоловік, Андрій Федорович Петров, перебував на імператорській службі в чині полковника, а також був придворним співаком. Як відомо, в ті часи всі шлюби, переважно, були становими, тобто подружжя було приблизно одного соціального статусу. Тому, враховуючи статус чоловіка блаженної Ксенії, ми і робимо відповідні висновки про її знатне походження.

До 26 років Ксенія нічим не виділялася зі свого оточення – вона була скромною і непримітною. Не вирізнялася вона нічим і в церковному житті; принаймні, Православна Церква не знає про якісь духовні подвиги майбутньої святої у ці роки.

Проте, як часто це буває, Господь може закликати людину до Себе на служіння в одну мить. Коли Ксенії було 26 років, раптово помер її чоловік, який відрізнявся міцним здоров’ям. Ця нагла смерть і змінила все життя молодої жінки.

У подружжя не було дітей, а тому після смерті чоловіка Ксенія вже не була прив’язана ні до чого земного. А ось у її духовному житті явно відбулися зміни. Ксенія роздала все своє майно бідним, а будинок подарувала добрій знайомій Параскеві Антоновій.

Дивлячись, що робить молода вдова, її родичі та друзі вирішили, що вона збожеволіла від горя після смерті коханого чоловіка. Бажаючи зберегти для неї її ж власне майно, рідні Ксенії подали скаргу начальству покійного чоловіка, з проханням не дозволяти їй роздавати спадщину. Керівництво Андрія Федоровича Петрова викликало жінку на розмову, і, переконавшись, що вона повністю здорова, не стало втручатися в її справи.

Ймовірно, саме в цей час у душі Ксенії стався серйозний духовний переворот: утративши коханого чоловіка, вона зрозуміла, що все в нашому земному житті минуще, тимчасове, але, з іншого боку, є і вічні цінності, духовна радість від служіння Господу. Для досягнення щастя в Бозі Ксенія обрала юродство Христа ради.

  Юродство – це особливий духовний подвиг, в якому зовні людина виглядає як психічно здорова, але насправді – це, всього лиш, форма, за якою криється зречення від земного, матеріального світу і присвячення себе світу духовному.

Одночасно своїми діями юродивий намагається напоумити оточуючих, доводячи до абсурду страсті, властиві кожній людині.

У день похорону свого чоловіка майбутня свята одягла його одяг – камзол, каптан, штани і картуз – і стала запевняти всіх, що Андрій Федорович не помер, а упокоїлася його дружина, Ксенія. Так, і саму себе вона з тих пір називала ім’ям чоловіка. Навіть коли до неї зверталися по її рідному імені, молода жінка більше не відгукувалася, а реагувала тільки на ім’я чоловіка.

Роздавши майно, блаженна Ксенія відтепер не мала визначеного місця проживання. Цілими днями вона ходила вулицями Петербурга, в районі, де, в основному, жили небагаті люди. Часто її бачили у церкві святого апостола Матфея, що розташовувалася в тому ж районі. На питання знайомих, що трапилося з Ксенією, вона відповідала: «Ну яке вам діло до покійної, вона вам нічого поганого не зробила».

Блаженна Ксенія в своєму новому житті здобувала найголовніші християнські чесноти – була смиренною, покірливою, лагідною. Вона ніколи не відповідала злістю на ті насмішки і знущання, що часто чула і відчувала з боку безпритульної дітвори. Лише одного разу вона погналася за хлопчиськами, які, крім насмішок, стали кидати у святу камінням і грязюкою. Однак, тут на допомогу блаженній Ксенії прийшли дорослі, які приструнили підлітків. Самі ж городяни до того часу вже поважали Ксенію як справжню праведницю перед Богом.

Повага і особливе шанування блаженної виразилося ще й у тому, що коли з часом у неї зносився одяг, а черевики порвалися, петербуржці дали їй нові речі та взуття. Однак свята Ксенія відмовилася прийняти допомогу і все життя проходила в подраному одязі, за яким її завжди можна було впізнати – червона кофта і зелена спідниця, або, навпаки, зелена кофта і червона спідниця. Що стосується милостині, то блаженна брала тільки «царя на коні» (копійки зі зображенням вершника тобто-то  копійку на якій було зображення Георгія Переможця, який перемагає дракона), що відразу ж роздавала іншим жебракам.

Іноді свята заходила до своїх знайомих, їла у них, розмовляла, але незабаром знову йшла на вулицю. Її єдиною супутницею була тростина, з якою вона ніколи не розлучалася.

Невдовзі петербурзька поліція зацікавилася тим, де і як проводить ночі блаженна. За нею було встановлено стеження, і його результати вразили весь Петербург. Виявилося, що, на відміну від інших безпритульних, які на ніч намагалися сховатися в якомусь теплому і затишному приміщенні, блаженна Ксенія в будь-яку пору року і в будь-яку погоду йшла на околицю міста, в поле, де, ставши на коліна, всю ніч молилася Господу і робила земні поклони на всі чотири сторони світу.

Цей подвиг воістину можна порівняти з подвигами християнських святих перших століть – стовпників, які цілими місяцями, а то й роками, стояли на каменях і підносили свої молитви за весь світ до Господа Бога.

Ще один відомий випадок, пов’язаний із блаженною Ксенією, – це диво з цеглою. Одного разу робітники, що будували нову кам’яну церкву на Смоленському кладовищі, помітили, що хтось ночами приносить нагору риштувань у храмі, що зводиться, цілі купи цегли. Здивовані будівельники вирішили з’ясувати і вистежити, хто ж цей безкорисливий помічник. Виявилося, що цю нелегку ношу взяла на себе блаженна Ксенія. А їй на той час було не менше 60 років. Звістка про це швидко облетіла весь Петербург, тим самим зробивши святу ще більш шанованою городянами. За духовні подвиги Господь нагородив блаженну Ксенію даром прозорливості.

З часом люди стали помічати, що в якому би будинку або родині не побувала свята угодниця Божа, там обов’язково невдовзі відбувалася щаслива подія. Торговці, наприклад, примітили, що якщо блаженна Ксенія заходила до когось у крамницю (де до цього справи йшли кепсько) і брала там якусь дрібничку, то торгівля відразу ж налагоджувалася. Візники, зі свого боку, вважали, що якщо до кого-небудь із них сідала свята і проїжджала хоча б кілька кроків, то цьому екіпажу цілий день щастило на клієнтів і виручку. Саме тому, при появі святої Ксенії, вони буквально наввипередки пропонували їй проїхатись у своєму екіпажі. Матері з немовлятами також помітили, що якщо блаженна приголубила їх хворе дитя, то недуга відразу минала і дитинка видужувала. Кожному свята угодниця Божа намагалася допомагати, чим могла, при цьому, подаючи приклад благочестивого життя. Навчаючи людей, блаженна Ксенія нерідко відкривала і таємниці тих осіб, кого вона відвідувала.

Одного разу прийшла вона до своєї давньої знайомої Параскеви Антонової, якій колись подарувала свій будинок. «Ось ти тут сидиш, панчохи латаєш, а не знаєш, що тобі Бог сина послав! Іди скоріше на Смоленське кладовище!». Параскева здивувалася, але на цвинтар пішла. На одній із вулиць Васильєвського острова, недалеко від кладовища, вона побачила натовп людей. Виявилося, екіпаж збив вагітну жінку. Нещасна тут же народила і померла. Ніхто не зміг дізнатися ні ім’я, ні адреси загиблої. Параскева зглянулася над новонародженим і взяла немовля собі. Згодом вона всиновила хлопчика і виховала його по-християнськи. Прийомний син все життя ставився до Параскеви, як до рідної матері. Жінка була дуже вдячна Богу і блаженній Ксенії за сина.

Свята Ксенія часто бувала у вдови Голубєвої та її сімнадцятирічної дочки. Блаженна любила дівчину за добрий і лагідний характер. Якось вона несподівано з’явилася в дверях, коли мати з дочкою готували каву. «Ех, красуне, ти тут каву вариш, а чоловік твій дружину ховає на Охті. Біжи швидше туди!» – звернулася вона до дівчини. «Який чоловік? У мене і нареченого немає. Та ще й дружину ховає». Але Ксенія наполегливо повторювала: «Іди». Дівчина послухалася. Справді, на кладовищі молодий лікар, убитий горем, ховав свою дружину. Мати і дочка стали втішати нещасного. Так відбулося їхнє знайомство, а через рік лікар зробив доньці Голубєвої пропозицію. Їх шлюб був довгим і щасливим.
Іншого разу Ксенія зустріла свою хорошу знайому і подарувала їй мідну монетку зі зображенням вершника. «Візьми п’ятак, тут цар на коні; погасне». Нічого більше не додавши, вона пішла далі. «Що значить ця дивна фраза», – думала жінка. Підійшовши до свого кварталу, вона побачила, що її будинок горить. Із жахом підбігла ближче. Але не встигла добігти до будинку, як пожежа погасла – допомога прийшла вчасно. Тільки тепер зрозуміла жінка значення дивних слів святої Ксенії.

У таких духовних подвигах та служінні Богові й людям блаженна Ксенія прожила сорок п’ять років. Точної інформації про обставини її смерті, на жаль, немає. Ймовірно, вона померла не раніше 1794 і не пізніше 1806 років. Відомо, що на сімдесят першому році земного життя вона спочила сном праведниці.

Тіло її було поховане на Смоленському кладовищі, на південь від храму в ім’я Смоленської ікони Божої Матері. І багато знамень милості Божої початок відбуватися біля її могили. Над місцем поховання блаженної Ксенії з часом була побудована каплиця, до якої стікалися її численні шанувальники. «Хто знав мене, нехай пом’яне душу мою, для спасіння душі своєї» — ці слова святої написані на її надгробку. Вони виявилися пророчими. Після революції більшовики намагалися закрити каплицю, та ніякими зусиллями безбожників неможливо було заглушити в народі пам’ять про блаженну і віру в її молитовне заступництво перед престолом Божим. Шанування святої Ксенії Петербурзької почалося ще при земному житті, а після її кончини тільки посилилося.

У 1988 році вона була канонізована в чині блаженної. Свята Ксенія, як співає про неї Церква, «безумием мнимым безумие мира обличила». ЇЇ «безумство» – виклик безумному світові, що у метушні забув, у чому головна Мета людського життя і що до цієї Мети треба не йти, а бігти, щоб встигнути. Цей рух і є справжнім, а не примарним, успіхом.

За матеріалами сайту: Рівненської єпархії

Залишити відповідь

Войти с помощью: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.