Ми все ближче і ближче до Різдва Христового. Встановлення свята на 25 грудня (за ст. ст.) здається цілком звичним, але воно мало свою дивовижну історію.
У Святому Письмі немає вказівок на точну дату народження Христа. Власне, перші покоління християн взагалі не святкували Різдво, швидше за все, у зв’язку з тим, що у іудеїв не було прийнято відзначати дні народження – вони більше звертали увагу на кончину людини як вирішальний момент переходу у вічність, в якій вона відповідає за прожите життя. Особливої гостроти питання про дату Різдва набуло у XI столітті під час полеміки з Вірменською церквою. Але все по порядку.
Звернувши свій погляд на християнську старовину, у порушеному нами питанні ми не побачимо жодної системності, зате виявимо різноманітність. Якщо спробувати весь дослідницький матеріал привести до якогось спільного знаменника, то можна сказати, що до IV століття сформувалися три найголовніші християнські свята: Великдень, П’ятидесятниця та Богоявлення. Нас зараз цікавить останнє із них, і тут треба уточнити, що християни того часу наповнювали його трохи іншим змістом, ніж ми сьогодні.
Під Богоявленням спочатку розуміли не стільки якусь конкретну подію з життя Спасителя, скільки самий дивний факт пришестя у світ Боголюдини, втілення Другої Особи Святої Трійці. Хоча окремі християнські громади, святкуючи Богоявлення, могли робити наголос або на Різдві, або на поклонінні волхвів, або на Хрещенні Господньому.
Під Богоявленням спочатку розуміли не стільки якусь конкретну подію з життя Спасителя, скільки самий дивний факт пришестя у світ Боголюдини, втілення Другої Особи Святої Трійці.
Найчастіше на Сході це свято відзначалося 6 січня, але на Заході (Рим, Галія, Північна Африка) – 25 грудня. Що цікаво, жодних конфліктів така суперечність не викликала, більше того, західні християни сприймали січневі урочистості як продовження розпочатих ними свят. У них самих Богоявлення відзначалося протягом двох тижнів і завершувалося спогадом про поклоніння волхвів як явну вказівку на поразку язичницького світу перед християнським. Не можна не згадати і про те, що поступово до V століття абсолютно мирно весь Схід прийняв грудневу дату.
Чому ж, власне, було обрано дати 25 грудня та 6 січня? Основна, найпопулярніша і найімовірніша теорія говорить про те, що на зазначений двотижневий період припадали язичницькі святкування на честь «непереможного» або «сонця, що відроджується», встановленого в 274 році указом імператора Авреліана.
Нагадаю, що на час початку християнської епохи культ сонця, що прийшов зі сходу, набув великої популярності в Римській імперії. Ще Юлій Цезар у 45 році до Р. Х. визначив, що зимове сонцестояння припадає на 25 грудня (сьогодні воно змістилося на 21 число), після чого «світло» поступово починає перемагати «темряву» – день збільшується, а ніч зменшується, причому за два тижні ця дуже маленька різниця починає реально відчуватися. У блаженного Августина знаходимо заклик святкувати Різдво «не як невірні заради цього сонця, а заради Того, Хто створив це сонце». Що ж до 6 січня, то тут дата стала замісною не щодо язичників, а щодо гностиків, які відзначали Богоявлення саме цього дня.
У блаженного Августина знаходимо заклик святкувати Різдво «не як невірні заради цього сонця, а заради Того, Хто створив це сонце».
Інша теорія каже, що вибрані числа сформувалися на підставі співвіднесення дня народження Спасителя з часом святкування Благовіщення і Воскресіння Христового. Благовіщення ще першими християнами сприймалося як момент формування плоду в утробі Діви Марії, тобто зачаття. При знанні тривалості людської вагітності шляхом нескладних обчислень і визначилася дата Різдва. Власне у розрахунках ранніх християн зустрічаються вказівки на два варіанти дати Благовіщення: 25 березня та 6 квітня. Про перший варіант згадує, наприклад, Тертуліан у трактаті «Проти юдеїв», про другий – Созомен у «Церковній історії».
Вважається, що виділення Різдва як самостійного свята спочатку відбулося у Римській та Північно-Африканській Церквах. Найімовірніше, цей процес завершився до 311 року, тобто до початку донатистського розколу, головною дійовою особою якого став Нумідійський єпископ Донат, який відмовився визнавати дійсність сану кліриків, які пішли на співпрацю з Римом під час гоніння імператора Діоклетіана. У результаті донатисти пов’язували дійсність вчинених священиками таїнств і священнодійств з рівнем їхньої особистої моральності або аморальності. І ось блаженний Августин щодо свята Різдва і даного розколу пише наступне: «Наполегливо єретики-донатисти ніколи не бажали святкувати з нами той день: адже вони не люблять єдність і не перебувають у спілкуванні зі східною Церквою, в якій з’явилася та Віфлеємська зірка».
Вимовлене єпископом Оптатом Мілевітським 25 грудня 363 року слово вважається першою достовірно відомою проповіддю на Різдво Христове, авторство та дата виголошення якої не викликає жодних сумнівів.
Противником донатистів виступав інший Нумідійський єпископ – Оптат Мілевітський. Про його життя відомо вкрай мало, але Августин та Ієронім Стридонський говорять про нього як про важливого діяча Африканської Церкви IV століття. До прийняття християнства вже в дорослому віці він був язичницьким ритором, і вимовлене ним 25 грудня 363 р. слово вважається першою достовірно відомою проповіддю на Різдво Христове, авторство і дата виголошення якої не викликає жодних сумнівів. Що ж до римської гомілетичної традиції, то щодо Різдва вона чітко вимальовується лише до V століття і пов’язана з ім’ям святителя Льва Великого.
Тепер скажемо кілька слів про згадану Вірменську церкву. Спочатку вірмени, щоправда, ненадовго, прийняли розділені свята Різдва та Богоявлення. Зведення назад двох урочистостей до єдиного стало прапором їхньої прихильності до вчення про єдину складну природу Христа. До другої половини VI століття цей звичай повністю утвердився вказівкою католикоса Нарсеса II. У результаті представники кожної із зазначених традицій вважали свою позицію справді правильною, що сягає своєї давнини до апостолів. Новий виток суперечок виник у XI столітті у зв’язку з перебуванням вірменського католикоса Петроса I Гетадарця у столиці Візантійської імперії в період з 1049 до 1052 року. Основним полемістом з боку православних виступив преподобний Микита Пекторат – учень Симеона Нового Богослова, який відзначився ще й у полеміці з латинянами.
Викладена історія цікава, і кожен, хто захоче, може розібратися у ній докладніше. Завершити хотілося б важливими словами святителя Льва Великого: «Різдво ж Господа нашого Ісуса Христа перевершує всяке розуміння і виходить за межі будь-якого земного досвіду. Не може воно ні з чим зрівнятися, залишаючись єдиним у своєму роді».
Протоієрей Володимир Долгих
За матеріалам сайту: СПЖ