Гарний жарт утнув із нами старий Кобзар! У греків була «Іліада», у фінів — «Калевала», в німців — «Пісня про нібелунгів». Для українців міфологічний епос написав Тарас Шевченко.
Ми читаємо Кобзар малюкам. Вони заспокоюються і засинають, їх заворожують гармонійні співзвуччя. Ми даємо ці вірші школярам. При всій нелюбові до «укрліту», вони доволі прихильні до Шевченка. Підліткам тут багато шо подобається.
Але ось ми дорослішаємо і — ніде правди діти — багато з нас відсторонюється від поезії Шевченка. Можливо, тут спрацьовує відчуття протиріччя до офіційного шанування Кобзаря. А вже якщо поставити за мету «знайти на Шевченка компромат», то зробити це неважко: можна засмутитися його різкими висловами і сарказмами, жахнутися розлитими в його текстах ріками крові, нарешті, просто втомитися від трагічно-депресивних нот, наскрізних у його поезії.
Якщо думати, що Шевченко — реаліст, то рахунок йому можна пред’явити чималий. На жаль, багато хто так і робить, з таємною радістю виносячи вирок: «А король — голий!» Наприклад, інколи можна почути, шо таку жорстоку поезію варто пояснювати лише за Фрейдом. Мовляв, у автора були проблеми у вигляді важкого дитинства, неодруженості, заслань — відповідною виходила і творчість…
1
Але Шевченко — це не реалізм. Навіть у назві його книги немає нічого реального. Вуличний співець-кобзар не є головним героєм цих віршів. А якщо такий співець і зустрічається, то це кобзар з маленької літери, один із багатьох. А на обкладинку винесений кобзар як символ, сліпий оповідач епосу, український Гомер.
І вже перші читачі відчули, що українським Гомером автор справедливо вважає себе. Він цього і не приховував: наприклад, у «Гайдамаках» порівняв пожежу Умані з по-жежею Трої. Власне кажучи, «Кобзар» — це єдиний ланцюг із величезних поем, написаних особливим епічним ритмом (тільки часом поміж поемами вставлені віршовані ремарки, нотатки, роздуми). Тобто це класичний народний епос нового часу. Тут діє гоголівська міфічна стихія, в якої свої закони. Адже мало хто морщиться і втікає від чортівні гоголівських «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки». Мало хто обурюється розлитим у російських казках духом лінощів і лукавого обману. І сучасників Шевченка, пітерських росіян, теж не дуже зачіпали в його поезії горезвісні «москалі» і прокляття, вбивства і самогубства. Читачі розуміли: «Кобзар», як і повісті Гоголя, містить образи колективної підсвідомості народу. А вона часом блюзнірська і жорстока.
Тарас Шевченко помічав і всією душею проживав напівпідсвідомі народні віяння. Він їх утілював, нанизуючи на каркас міфологічних образів, і ось перед нами з’являється обдурена спокушена дівчина, її стара мати, москаль-брехун, ворожка, хлопчик-сирота, бундючні безсердечні пан і пані, козак, що повертається з походу, демонізовані царі і цариці, ляхи і жиди-кровопивці, німці-педанти і, нарешті, жахливо-гротескно безрадісне село або ж, навпаки, село ідилічне, майже казкове. Все це не описи дійсності, а система умовних символів народної свідомості.
При цьому в міфологічній системі Шевченка є свій «золотий вік» — ідеальний суспільний устрій, який був зруйнований, але який обов’язково повернеться в післяісторичну епоху. Це козацька степова воля:
Оживуть гетьмани в золотим жупані;
Прокинеться доля; козак заспіва:
«Ні жида, ні ляха», а в степах України –
Боже мій милий — блисне булава!
Є у Шевченка і свій рай на землі — ідеальна територія та ідеальний стан людей. Це хрестоматійний вишневий сад біля сільської хати, в якому матері чекають на вечерю своїх плугатарів і дочок, що йдуть із поля, співаючи. Нарешті, є тут і вищий (для автора) людський прояв:
У нашім раї на землі
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.
Буває, іноді дивлюся,
Дивуюсь дивом, і печаль
Охватить душу; стане жаль
Мені її, і зажурюся,
І перед нею помолюся,
Мов перед образом святим Тієї Матері Святої,
Що в мир наш Бога принесла…
Тарас Шевченко у своїй ненависті до цивілізації «осквернених палат» продовжує мотиви Жан-Жака Руссо і випереджує ідеї Льва Толстого. Він проповідує ідеал злиття з природою у вигляді сільського господарства, не скутого ніякою владою. Він за сім’ю велику, сім’ю вільну, але проти державного керівництва.
Тому сміх і сльози викликають два ворожих державних табори, які зробилй з Шевченка ідола. Для українських націонал-патріотів він пророк, прирахований ледь не до лику святих. Про нього пишуть пафосно і урочисто, особливо у відомі дні березня. Для комуністів всього світу він предмет такого ж ідолопоклонства. Першим пам’ятником, який більшовики встановили в Петрограді вже у січні 1917-го, був пам’ятник Шевченкові. Навіть твори його трактують по-різному. Одні «Заповіт» уважають закликом до національної незалежності, інші — до соціальної революції. А між тим, за словами сучасного критика, словосполучення «державна премія ім. Шевченка» звучить фан-тасмагорично — не гірше, ніж «авіакомпанія „Шлях Ікара“».
Міфотворець Кобзар не може бути «державотворцем». Будь-яка історія, будь-яка держава, та й будь-яка церква є ворогами Шевченка. Вони рано чи пізно порушують вимріяний ним рай — сина з матір’ю в саду і козака у степу.
2
Шевченко і релігія — не до кінця вивчена проблема. Молитви в «Кобзарі» зустрічаються постійно: кожна вирішальна подія, кожен згин думки випереджені зверненнями до Бога. Між поемами часто зустрічаються переклади псалмів і глав старозавітних книг. Крім того, дві поеми, «Неофіти» і «Марія», прямо присвячені християнській історії. Саме біблійні мотиви у Шевченка допомагають зрозуміти, як працювала його творча свідомість:
Мій Боже милий, як то мало
Святих людей на світі стало.
Один на одного кують
Кайдани в серці. А словами,
Медоточивими устами
Цілуються і часу ждуть,
Чи швидко брата в домовині
З гостей на цвинтар понесуть?
Порівняймо цей шевченківський переклад псалма з оригіналом. Спаси мене, Господи, бо не стало праведного, бо немає вірних між синів людських. Марноту говорять один до одного; їхні вуста облесні, і серцем подвійним говорять (Пс. 11, 2-3). У версії Шевченка немає прохання «спаси, Господи», проте є яскравий образ «брата в домовині». Та й узагалі його образи надзвичайно яскраві, вірші бездоганні. Але смислова обробка досить однобока, пізнавана, характерна для більшості віршів Шевченка. Змалювати її нелегко: це химерна суміш особистого і колективного, свідомого і несвідомого, фольклорно-міфологічного і біблійно-житійного.
Релігійність у текстах Шевченка активна і постійна, але… войовничо антицерковна. Він постійно і грубо іронізує над «попами» і «візантійським Саваофом». Його християнство — не Православ’я. Це напружений індивідуальний пошук Бога, який дещо нагадує ранній протестантизм:
Молітесь Богові одному,
Молітесь правді на землі,
А більше на землі нікому
Не поклонітесь; все брехня —
Попи й царі…
«Шукаю Бога, а находжу таке, що цур йому й казать», — гірко скаржився Тарас Шевченко. При всій неоднозначності його поезії буде відвертим самообкраданням відкидати «Кобзар» за різкість, русофобію або неправославність. Це зворотна сторона іншої поширеної крайності: культу Національного Генія, «чий зболений дух ширяє над просторами Неньки». Обидві крайності — поклоніння та відторгнення — наші психологічні комплекси: вони не стосуються безпосередньо поезії Шевченка.
Для автора цих рядків подолання «особистої шевченкофобії» почалося з одного психологічного відкриття. З усвідомлення, шо Тарас Шевченко був перш за все не українець, не поет, не революціонер. Він був перш за все страдник: людина, відмічена великим і страшним даром. В його серце було вкладено надлюдське відчуття гармонії. Але це відчуття божественної гармонії було ніби з обідраною шкірою. Його серце зовсім не мало захисного панцира, і від оточуючої дисгармонії воно обливалося кров’ю. Він переживав щоденні смертні муки.
Шевченко був обдарований даром незносним, моторошним, надважким. І хоча він згинався під його важкістю, хоча і збивався зі шляху — але він не зарив свій талант у землю, не кинув свій хрест. Відчувши серцем гармонійність і величність міфологічного слова Шевченка, якось перестаєш обурюватися жорсткістю і жовчністю багатьох його слів. Хоча і не приймаєш їх, але якось розумієш.
І тому поезія Кобзаря, крик обпаленої, зраненої душі може парадоксальним чином зцілювати душевні рани читачів. Його крик богооставленості може укріплювати віру. Його крик безнадії може вселяти надію.
Олег Кочевих
За матеріалами сайту: Отрок
В історії завжди залишаються імена, які з гордістю вимовляє людство. До них належить й імя українського поета Тараса Григоровича Шевченка. Весь свій талант він присвятив служінню народові.
9 березня – день церковної пам’яті святителя Тарасія – майбутній геній народився на світ саме цього дня.
З благословення Блаженнішого Митрополита Володимира, за підтримки синодального відділу «Церква і культура» в Одеській залі філармонії ім. Нежданової відбувся концерт, присвячений річниці Кобзаря. Виконували «Давидові псалмі» Кобзаря.