Воскресіння Христове — опора Християнської надії
Християнська надія спирається на радісну благовість про руйнування смерті: Смерті празднуєм умерщвленіє, адово разрушеніє, іного житія вічнаго начало (з пасхального канону). З самого початку в основі апостольської проповіді лежала радісна вість про Воскреслого.
Апостоли свідчили про те, чого самовидцями стали. Вся рятівна радість Воскресіння Христового в тому, що є воно запорука та початок загального воскресіння. Воскреслий Христос со-воскрешає падшого Адама й будь-якій плоті відкриває шлях до воскресіння: Як в Адамі вмирають усі, так само в Христі всі оживуть (1 Кор. 15:22).
Щоб переконатися в цьому, достатньо перечитати євангеліє воскресіння в Першому посланні ап. Павла до Коринтян: Як немає ж воскресіння мертвих, то й Христос не воскрес… Бо як мертві не воскресають, то й Христос не воскрес (1 Кор. 15:13-16). Апостол хоче сказати: саме воскресіння Христове втрачає сенс, якщо не було воно вселенською подією, якщо з Головою нероздільно не воскресає й усе Тіло… Без надії на воскресіння будь-яка проповідь про Христа знесилюється, а віра в Нього стає даремною: Коли ж бо Христос не воскрес, тоді віра ваша даремна: ви у своїх ще гріхах (1 Кор. 15:17). Без надії на воскресіння вірувати в Христа було би всує та й загалом, було б лише марновірством. Нині ж Христос воскрес із мертвих, первісток серед покійних (1 Кор. 15:20), і в цьому — перемога життя.
Смерть — трагедія
Все першохристиянство сповнене радістю Воскресіння, світлим передчуттям остаточного зцілення та оновлення всієї тварі. Нехай отрута смерті, яка ввійшла у світ через гріх, ще діє у тканинах людського єства, — безнадійність смерті знищена та сила її вичерпана, скасована влада тління. Людському роду дарована благодать воскресіння. Нове життя вже струмує в тканинах преображеного світу. Відкривається вже таємнича весна благодаті, невечірня зоря істини та нетління. «Щоправда, ми й зараз помираємо, як і раніше, — каже Златоуст, — але не залишаємося в смерті… Сила смерті в тому, що померлий не має можливості повернутися до життя… Якщо ж він після смерті оживе й при цьому кращим життям, то це вже не смерть, але лише успіння». І не тільки віруємо або чекаємо воскресіння мертвих, але «частково» вже й причетні до нього й передчуваємо у святих таїнствах.
Дійсно, у Священній Євхаристії тим, хто вірує, подаються священні «ліки безсмертя», як казав священномученик Ігнатій Антіохійський, «протиотрута, щоб не помирати» («До Ефесян» 20, 2). Євхаристія є запорука та заручини вічного життя… У християнському досвіді вперше смерть відкривається в усій глибині свого трагізму, як жахлива метафізична катастрофа, як таємнича невдача людської долі… Людська смерть не є тільки якась «природна» межа всього минущого та тимчасового. Навпаки, вона зовсім протилежна єству: Бог смерті не сотворив (Прем. 1, 13). Бог творить для вікування, а не для бування — не для вмирання, але щоби бути. Смерть людини — це плата бо за гріх ( Рим. 6:23), це вада і зіпсуття у світі.
У смерті закінчується теперішнє земне й тілесне життя. Вона розділяє людське існування, хоча особистість людини нерозкладна і душа її «безсмертна». Питання про смерть є, перш за все, питанням про людське тіло,- про тілесність людини… Християнство вчить не тільки про загробне безсмертя душі, але саме про воскресіння тіла. У християнській благовісті про тілесність людини відкривається, що це є первинний та одвічний спосіб людського буття, — а зовсім не якийсь випадковий або додатковий елемент у людській природі. Саме це було найважчою для засвоєння новизною в християнському вченні.
Не тільки «слово Хресне», але й не менше «слово Воскресне» було для еллінів безумством та спокусою. Оскільки еллінський світ зневажав тіло, то проповідь воскресіння могла тільки бентежити та лякати античну людину. Вона радше мріяла про повне й остаточне звільнення від тіла. Світогляд середнього «елліна» часів першохристиянських формувався під домінантним впливом платонічних та орфічних уявлень, і було майже загальнопоширеним і самоочевидним судження про тіло, як про «в’язницю», яка полонила та замкнула падший дух. Якщо тіло — «могила», то чи не напророкує християнство, що полон цей буде вічним і нерозривним… «Очікування тілесного воскресіння більше годиться для земляних черв’яків» — знущався над християнами відомий Цельс від імені рядового язичника та в ім’я здорового глузду. Мрія про майбутнє воскресіння здавалася йому нечестивою, огидною та неможливою. «Бог ніколи не сотворив би чогось настільки безумного й нечестивого! Він не став би виконувати злочинні мрії людей, які заблукали у своїй нечистій любові до плоті». Християни, за Цельсом, — це «філосарки», тобто любителі плоті. Зате з прихильністю він згадує докетів (єретиків, які вчили про примарність втілення Христа).
Таким було ставлення суспільства до благовісті Воскресіння. Афінські філософи прозвали апостола Павла «марнословом» саме тому, що він проповідував їм «Ісуса й воскресіння» (Діян. 17, 18-32). У тодішньому язичницькому світовідчутті переважає майже фізична зневага до тіла.
Але ось, християнство приносить нову та благу вість і про тіло також. Відразу був відкинений будь-який докетизм, як найбільш руйнівна спокуса, як певне темне проти-благовістя, від Антихриста, від духу омани (1 Ін. 4, 2-3). Це так виразно відчувається у ранніх християнських письменників, наприклад — у священномученика Ігнатія.
Спокуса розвоплочення відкинена з цілковитою рішучістю ще в ап. Павла: Бо не хочемо роздягтися, але одягтися, щоб смертне пожерлось життям (2 Кор. 5:4). «Тут він завдає смертельного удару тим, які принижують тілесне єство й засуджують нашу плоть, — пояснює Златоуст. — Сенс його слів наступний. Не плоті, каже він, прагнемо позбутися, але тління; не тіла, але смерті. Одна справа тіло, а інша смерть; одна справа тіло, а інша тління. Ані тіло — тління, ані тління — тіло. Справді, тіло тлінне, — але воно не є тління. Тіло смертне, але не є смерть. Тіло — творіння Боже, а тління та смерть породжені гріхом. Отже, я хочу, каже, зняти з себе чуже, а не своє. Чуже — не тіло, але тління… Грядуще життя знищує та руйнує не тіло, але тління та смерть, які до нього приросли». Златоуст правильно передає тут незмінний настрій давніх християн: «Ми очікуємо весну й для нашого тіла», — казав латинський апологет другого століття.
Ці слова наводить В.Ф. Ерн у своїх листах з Риму, кажучи про катакомби: «Немає слів, які б краще передавали враження від радісної тиші, від сприйнятливого для розуму спокою, від безмежного умиротворення першохристиянського цвинтаря. Тут тіла лежать, як пшениця під зимовим саваном, очікуючи, упереджуючи, пророкуючи нетутешню, позасвітню весну Вічності». А це ж те, що проповідував апостол, кажучи: Так само й воскресіння мертвих: сіється в тління, в нетління встає (1 Кор. 15,42). Земля ніби засіяна людським прахом, щоб силою Божою зростити його в останній день. «На зразок насіння, яке кидають у землю, звільняючись (від тіла), ми не гинемо, але посіяні воскреснемо». Кожна домовина — ковчег нетління, і мертвий не один у домовині. Зараз сама смерть осявається світлом переможної надії. Через те так багато радості в чині християнського поховання, бо маємо уповання (1 Фес. 4, 13).
У християнському ж одкровенні принесена «блага вість» про тіло — про його майбутнє нетління, преображення та славу, про майбутнє преображення всього світу. І боротьба з «тілесністю» ведеться тут не заради звільнення, але щоб тіло одухотворилося: Сіється тіло звичайне, встає тіло духовне (1 Кор. 15,44).
Протоієрей Георгій Флоровський
За матеріалами сайту: Отрок