Є така «кодова фраза», почувши яку щоразу мимоволі здригаєшся і думаєш: «Ну ось, знову!». А потім… Потім збираєшся з силами і – знову ж! – терпляче пояснюєш те, що пояснював вже не один раз. Причому робиш це, знаючи з досвіду, що можеш так і залишитися непочутим.
Це фраза: «Ви знаєте, батюшка, мені “пороблено”!». Іноді, звичайно, укладена в ній інформація вбирається і в іншу форму: «Мені здається, що наша сусідка відьма», або: «Хтось нам в одвірок шпильки встромляє», або: «Мене дуже сильно хтось наврочив, я це просто відчуваю!». Але суть від форми не залежить, вона в наступному: «У мене все погано, тому що хтось чинить мені зло і використовує в боротьбі зі мною свої або чужі окультні знання і здібності».
Я не буду заперечувати реальності дії в нашому грішному світі демонічних сил: для цього треба бути просто невіруючою людиною. Я також, безумовно, визнаю і реальність того, що є люди, які завдяки своїм душевним якостям, намірам, прагненням стають своєрідними провідниками цих сил. Але ось чого я визнати не можу і в хибності чого всіма силами намагаюся переконати людей, які розповідають подібні історії, так це в якійсь фатальній, містичній приреченості «жертв» і в можливості допомогти їм таким же – виключно містичним чином.
Від кого доводиться чути історії про «пороблено й задавнено»? Часом і від постійних парафіян, яких добре і давно знаєш. Але набагато частіше – від людей, які прийшли в храм чи не вперше або ж заходять туди раз на рік. Це люди, як правило, в загальному віруючі, але які в більшій мірі вірять в те, що «щось є». І це «щось» носить для них настільки невизначений характер, що коли в смертоносну силу зла вони повірити здатні, то в добро й милосердя Боже, як і в те, що поза волею Господньою нічого і ні з ким статися не може, вірити їм набагато важче.
Вони говорять про свою біду, свої переживання і чекають допомоги від священика. Їм здається, що він може зробити щось, що позбавить їх від впливу чужого, «недоброго ока». Помолитися, щось таке відслужити, а ще краще – покласти руки на голову, дати випити якоїсь «особливої» освяченої води або вимовити не менш особливі слова. Однак священик може і повинен зробити перш за все одну лише річ: запитати, як і чим живуть люди, котрі прийшли до нього, яке місце займає в їхньому житті Бог. І не тільки запитати, але і по-справжньому вникнути в це.
Вникаєш… І з’ясовується… Та що завгодно. Наприклад, що чоловік вже неодноразово був одружений, що від першого шлюбу залишився у нього син, від другого – дочка, аліментів він не платить, бо дружини «самі винні – нічого тепер», нинішній дружині він зраджує, але «нічого страшного в цьому немає, оскільки вона про це не знає, і взагалі він любить її і про неї піклується». Або що жінка зробила кілька абортів, тому що «час був такий, треба було особисте життя влаштовувати, кар’єру робити», а тепер у неї син, з яким вона не те, щоб втратила контакт, але і спочатку його не мала. Або… Багато ще можна цих «або» назвати – життя ними просто переповнене. І при цьому при всьому людина, з якою ти розмовляєш, на сповіді ніколи й не була й потреби в ній ніякої не бачить. Адже, по-перше, «вона живе, як всі, нітрохи не гірше, а, може, й навіть краще деяких», а по-друге, «навіщо взагалі це посередництво, невже не можна самостійно, безпосередньо, спілкуватися з Богом?» Вона б і зовсім до священика не зверталася, просто подумала: раптом він знає щось про те, як бути, якщо тобі «пороблено»?
Священик знає – як йому не знати! Він навіть знає, хто саме зробив і що, і тому права на мовчання у нього не залишається.
– Так це ж ви все і зробили! – вигукує він.
– Я ?! – дивується людина, – як це, я?
– Та це ж все життя ваше – постійне, безупинне повстання проти Бога, ви, як апостол говорить, ніби навмисне зважилися спокушати Його (див .: Діян. 5: 9). Навіщо комусь щось вам «робити», коли ви самі, своїми власними руками стільки років руйнували своє благополуччя?..
Я не сперечаюся: буває і так, що до всього іншого людина дійсно зіткнулася з чимось по-справжньому темним і похмурим – ще більш темним і похмурим, ніж його небогоугодне життя. Але звідки це темне і похмуре отримало силу шкодити йому і владу над ним? Звідти – з життя його, з вчинків, з забуття про найголовніше: про Бога і про Закон Його. І ніякі «зовнішні впливи» не допоможуть йому, поки він не наважиться допомогти собі сам, поки не підійде до необхідності переосмислити пройдений до цієї миті шлях, поки не зважиться на справжнє покаяння, засноване на цьому переосмисленні та почутті вини перед Богом. Поки не захоче стати іншим – таким, яким хоче бачити його Господь.
Говориш про це стільки разів, що виникає відчуття дежавю. Але говориш і говориш. І, слава Богу, іноді вдається достукатися до серця того, хто прийшов до тебе. Але часто не вдається – що не роби, як не бийся. І йде людина, розчарована в тобі і в Церкві. Іде, звичайно, не просто так, а до когось іншого, хто, як вона вважає, зможе їй, на відміну від тебе, допомогти. До того, хто їй дійсно, як він це називає, «зробить».
Людині так важко повірити, що залежить все тільки від неї, що вона сама, будучи створеною, є, разом з тим, творцем своєї власної долі! Так хочеться, не втрачаючи дарованої їй свободи, перекласти невід’ємно пов’язану з нею відповідальність за своє життя на когось іншого!
…І дивишся на це, і вболіваєш, і розумієш, що нічого більше вдіяти не можеш – це не просто випадковість, це не якась помилка, це вибір. Вибір, на який вільна людина має право і за який обов’язково доведеться відповідати.
переклад – Галина Бут
За матеріалами сайту: Рівненська єпархія